Авторський блог
Олександра Ткаченко




Авторський блог
Олександра Ткаченко






Авторський блог
Олександра Ткаченко
ІНТЕРВЬЮ
ОСТАННІ ВІДЕО ІНТЕВЬЮ
АВТОРСЬКИЙ ПОГЛЯД
20 грудня, 16:42

ОЛЕКСАНДР ТКАЧЕНКО: КІНЦЯ СВІТУ НЕ ВАРТО ЧЕКАТИ І БОЯТИСЯ

Ніякого кінця світу, звісно, не буде, в усякому разі – в традиційному розумінні цього явища.

З іншого боку - це шикарна нагода замислитися. Щодо світу, речей, які відбуваються навколо, а перше - щодо себе. Є така стара притча, старець, помираючи, говорив: у 20 років я хотів змінити увесь світ, у 30 – країну, у 40 – місто, у 50 – сім'ю, а у 60 я зрозумів, що починати треба було з себе.

У гонитві за обставинами, ми забуваємо, що усе в цьому світі починається з кожного з нас.

Коли ми плануємо щось зробити, як часто ми згадуємо про наші особисті плани та справи? Речі, які ми давно мріяли здійснити, але кожен раз відкладали у далеку шухляду, бо постійно на це немає часу. Наприклад, з'їздити на край світу чи навчитися керувати вітрильником, відвідати родичів чи оволодіти нарешті французькою, чи навіть - почати бігати зранку. Уявіть, якби ви це усе ж зробили, хоча б частково... Мабуть варто все-таки написати такий короткий список з обов'язковими датами реалізації. Спробуйте, і ви побачите, яким гармонійним стане простір навколо вас і як багато нових можливостей з'явиться.

Можливо, 21.12.12 – шанс почати змінювати себе, і хто буде готовий – той легко здолає цей символічний рубіж.

Можливо, 21.12.12 – шанс почати змінювати себе, і хто буде готовий – той легко здолає цей символічний рубіж.

Я от, наприклад, давно збирався почати вести щотижневий блог з фотографіями. І напередодні "кінця світу" нарешті кажу – welcome! Але відкриваючи новий формат комунікації на tkachenko.ua, пропоную останній епізод з попереднього формату – інтерв'ю з Ламою Оле Нідалом (зі студії, якої вже нема).
8 грудня, 09:00

"ПІСЛЯМОВА" ЄВГЕНА ГУДЗЯ

Коли лідер "Гоголь Борделло" згадав про "стєкляшку", "балку", київську школу, Висоцького і Олега Скрипку, у мене створилося враження, що я розмовляю не з відомим нью-йоркським панком, а з кимось зі своїх дуже давніх і добряче забутих знайомих. Сьогодні "Гоголь Борделло" дає понад 280 концерів на рік, переважно у США, Європі та Японії. В Україні, у рідному для Євгена Гудзя Києві - це перший сольник гурту.

Він багато чого навчився за роки життя і роботи у Нью-Йорку, не лише в музичному плані, але й життєвий досвід у нього, звісно зовсім інший, ніж у його старих друзів по київському рок-клубу, які залишилися тут. Гудзь з ними мав би зустрітися, як зізнався його американський менеджер, Євген спеціально залишив собі кілька вільних днів в Україні, хоча це економічно й не вигідно.

Через два дні після інтерв`ю я зустрів Гудзя на ВДНХ, в павільйоні Голосу Країни. Він приїхав, щоб побачитися і переговорити з одним з тренерів проекту - Олегом Скрипкою. На прощання він з радістю вигукнув: "Чувак, а я таки вспомнил, где раньше тебя видел! Помнишь,тут была такая в Украине программа – типа Взгляд – так ты ее вел".

20 серпня, 15:09

ВИХОВАННЯ ПОЧУТТЯ ПАТРІОТИЗМУ. ЧЕЧЕНСЬКИЙ ДОСВІД

Польоти до Чечні з Москви здійснює лише компанія Грозний авіа, старими радянськими ЯК-42. Черга на реєстрацію вишикувалася рівно за дві години до відправлення - тут підвищені заходи безпеки. На чеченцях одяг провідних західних брендів, але жінки в хустинах. Стюардеси теж з покритими головами. Вражають очі чеченок – великі, красиві, але з якоюсь глибинною тугою.

Грозний зустрів портретами Путіна, Медведєва, батька та сина Кадирових та зграями саранчі. В місті – свіжий запах фарби. Усе навколо - новобудови. Місцеві хочуть забути війну, але це важко – по очах, розмовах відчувається, що має минути життя хоча б ще одного покоління, щоб спогади про війну та її жертви відійшли на задній план.

В місті багато озброєних автоматами людей – це чеченська міліція та загони охорони.

Сам Рамзан Кадиров цього вечора був на концерті сучасної чеченської естради. Щоб потрапити в Будинок культури, довелося пройти кілька ланцюгів його охорони. Зал заповнений вщент, душно. Після короткого святкування з артистами Кадиров у піднесеному настрої. Але знімати ні себе, ні охорону не дозволяє. Уточнив, що зустрінемося за кілька годин у сусідньому Гудермесі.

Виїжджаємо о 23:00. Дорога дуже широка – по ній добре їздити на танку, навколишні села нормально освітлені. На трасі лише один блокпост. За півгодини – ми біля Гудермеса, в саме місто не вїзджаємо - нам в одну з резиденцій президента. Шлях до маєтку короткий, але на ньому зустрічаємо два блокпости, обабіч дороги – ліхтарі кольорів прапорів Росії та Чечні. Вогні резиденції видно здалеку. Кадиров розкаже, що там у зоопарку є навіть жирафи. Перед входом пофарбовані під золото статуї левів. Знову перевірка на безпеку. Будинок двоповерховий, підлоги вкриті килимами, на стінах багаті шпалери з золотими орнаментами – все це нагадує стиль "нових росіян" середини 90-их.

На величезній плазмі, яка ледве вписується в палацовий інтер'єр, йде футбол. Кімната подарунків за скляними дверима. Там купа зброї – від кинджалів до вогнепальної, проте її просять не знімати.

До нас приєднуються особисті оператори керівника Чечні. Кажуть, що працюють у дві зміни і поняття не мають, коли встигає спати їхній керівник.

В його кабінеті мало предметів, стіл порожній, на стінах портрет Путіна та карта Чечні. Не видно, що цим приміщенням активно користуються. З коридору доноситься гучний сміх Кадирова. Він приймає важливих гостей. Інтерв'ю починається вже після півночі. Після нього лідер Чечні поїде з чеченським олігархом Русланом Байсаровим (екс-чоловіком Крістіни Орбакайте) перевіряти якесь будівництво у горах. Ми повернемося в готель о 3 ночі.

Я вилітав значно раніше, ніж решта знімальної групи. Вранці я пішов шукати таксі до аеропорту. В перших "Жигулях" не було водія, і я дійшов до перехрестя, на якому не було ніякого руху. Озброєні автоматами "ДАЇшники" пояснили, що в аеропорт їде якийсь кортеж. Довелося чекати півгодини. Далі мене зголосився везти чоловік, який назвався працівником органів. Але вже через п'ять хвилин дорогу знову перекрили - кортеж вже повертався з летовища. Прес-секретар Кадирова, у якого я вирішив запитати правильну дорогу до аеропорту, ввічливо запропонував почекати ще хвилин 30 і запевнив, що на свій рейс я встигну. До летовища залишалось хвилин 20 пішки, тож я вирішив йти. Через п'ять хвилин ходи мене зупинив озброєний автоматом чеченець і дуже наполегливо "попросив" присісти на траву. Кілька місцевих уже там сиділи навпочіпки. Я пояснив, що спізнююся на літак. У відповідь – кілька нецензурних слів з місцевим акцентом та штовхання автоматом в груди. Згадавши армійський досвід спілкування з кавказцями та застосувавши кілька експресивно забарвлених слів через хвилину вже почув, що я "брат". Поки ми стояли і вивчали один одного на шаленій швидкості промчали понад десять автомобілів. Я пішов далі. За дві хвилини біля мене різко пригальмувало "Жигулі" і здорові дядьки, одягнуті у форму ОМОН сказали: "Сідай швидше. Ми охорона аеропорту". Перше їхнє запитання було: "Ти що журналіст?" На моє здивування відповіли: "Тільки журналісти йдуть вздовж дороги в аеропорт!".

Реєстрація на рейс відбулася теж з проблемами, а поруч зі мною в салоні літака сиділи озброєні пістолетами люди. Дуже хотілося додому. Батьківщина як ніколи здавалася рідною та бажаною.

"Місцеві хочуть забути війну, але це важко – по очах, розмовах відчувається, що має минути життя хоча б ще одного покоління, щоб спогади про війну та її жертви відійшли на задній план."

3 квітня, 10:36

ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЬОВ ПРО ШОУ-БІЗНЕС УКРАЇНИ

Добрий вечір! Сьогодні у нас в гостях "золотий голос" України Олександр Пономарьов.

Добрий вечір!

А що таке "золотий голос"?

А це, знаєш, такі просто штампи колись приклеїли. Колись казали, що перемагаєш і стаєш... Скількісь років поспіль стаєш кращим голосом країни за якимись версіями – в моїй ситуації це були "Таврійські ігри" і якось приклеюється так. І до Таї Повалій таке приклеїлося, і до мене. Хоча для мене, насправді, хай буде хоч "дюраль алюмінієвий", але тільки щоб звучав нормально.

А з точки зору успішності представника українського шоу-бізнесу, які його складові?

Візуальні складові ти маєш на увазі?

Я маю на увазі матеріальні складові.

Це, звичайно, момент скоріше... Для мене машина, звичайно, має бути зручна, тому що багато часу я проводжу в машині. Тому, що я їжджу на концерти. Літати я не дуже люблю, тому намагаюся пересуватись, якщо є можливість, або потягом, або машиною. Тому це необхідність більше. Але взагалі, як на мене, мені більше подобається такі не візуальні, а внутрішні стани людей, які хочуть, наприклад, кимось стати. Такі як впертість, працездатність, бажання рити під собою і гризти землю, аби стати кимось, ким ти хочеш. Тобто мати меті якусь і прагнути до неї. Для мене це більш важливо.

Але ми всі знаємо, що більш-менш успішний представник українського шоу-бізнесу обов'язково повинен мати якусь лінійку речей.

А що за бізнес, яким ти опікуєшся? У тебе сласна студія звукозаписуюча.

Так, у мене є студія звукозапису. Це те, що пов'язане з творчістю. Але я не можу сказати, що це те, що це потужний бізнес. Тому, що вкладання грошей, які вливаються в студію звукозапису і постійне її оновлення, тому що техніка змінюється майже кожну годину, я вже не кажу про місяць. І треба постійно тримати руку на пульсі. Тому я не можу сказати, що це успішний бізнес. Так само як і в принципі зараз шоу-бізнес в Україні. Тобто це так, для виживання.

А як ти тоді заробляєш?

Мене мама народила в День будівельника, тому я будую інколи. (сміються)

А серйозно?

Серйозно, абсолютно!

Тобто ти вкладаєш в будівельний бізнес?

Я не буду зараз розповідати всі речі, де я заробляю. Але скажімо так, що я заробляю більшу частину своїх грошей не в шоу-бізнесі.

Тобто творчістю заробити в Україні неможливо?

Якщо прорахувати, зробити такий мінімальний бізнес-план, якщо говорити тільки про Україну і не говорити про те, що треба виїжджати і розраховувати на якісь ринки сусідніх країн, говорити тільки про Україну, то зараз україномовна пісня знову починає... Я не знаю, з чим це пов'язано, може з політичною ситуацією чи з чимось іншим, чи з пивом якимось, але українська пісня зараз має менше шансів стати популярною, ніж російськомовна пісня. Навіть написана українцем, але російськомовна. Тому, що, власне, є розширення ринку. А якщо говорити про наш ринок український, то якщо порахувати, як я вже казав, цей мінімальний бізнес-план, скільки можна заробляти своїми концертам,И продажем альбомів... Хоча зараз альбоми не продаються як такі, тому що є Інтернет і є можливість скачати ці пісні безкоштовно, що мені не дуже подобається, звичайно, і це не дуже подобається всім артистам у світі. Але намагаються якось виходити з цього. Якщо прорахувати, скільки коштує відео кліп, якщо порахувати, скільки коштує запис пісні тієї чи іншої на студії звукозапису, якщо прорахувати, скільки коштує ротація в кінці кінців цієї пісні, то в кращому випадку, якщо говорити про активну діяльність гастрольну і активну кліпову діяльність, наприклад, і альбомну, по написанню альбомів, це може вийти нуль. На жаль, так.

І корпоративи не допоможуть.

Допомагають. Якщо ти хочеш, наприклад, знімати кожні 2 місяці відео кліп – 6 відеокліпів – можна спокійно порахувати, скільки це коштує. І спокійно порахувати, скільки коштує запис альбому. Якщо людина не пише пісні сама або тексти, значить їй треба платити за це людям.

Ми з тобою знаємо, але не всі знають, скільки коштує середній кліп.

Зараз впали ціни у зв'язку з кризою, трішечки впали. Але думаю, що від 15-ти до безкінечності. І такі цифри я чув – 50 тисяч доларів.

А ти часто на "Голосі країни" використовуєш музичну термінологію, так що не всі знайомі з цією сферою часто плутаються.

Це моя проблема. Розумієш, інколи дійсно людина, коли займається цим... Я, наприклад, займався цим професійно. Я закінчив музичне училище як диригент хору, я закінчив консерваторію як співак академічний. Тобто для мене ця термінологія інколи, знаєш, коли ти починаєш говорити, тобі здається, що всі це розуміють.

У зв'язку з цим, кажуть, що ти можеш подужати 4 октави. По-перше, що таке октави? (сміється)

Октави – це діапазонні речі. Якщо брати на фортепіано, то це від... Там є такі чорні клавіші. 3 чорних і 2 чорних. От між ними за чорним сі-бемолем іде нотка сі і до. От вона, получається, перед двома чорними. Перед наступними двома – це октава. Тобто дві-три, дві-три.

Тобто, умовно кажучи, від найнижчого до найвищого, від жіночого...

Так, але це не робочий діапазон. Це просто діапазон фізичний, який я можу відтворити. Але я не співаю фальцетом. Це трішечки не моя стезя, скажімо так.

Але можеш.

Можу, так.

Тобто ти тенор?

Так.

Тобто це означає, що ти, фактично, від жіночого голосу можеш подужати ледь не до баритону?

Так. Я можу майже повністю співати академічний жіночий вокал. Так, що не впізнають.

А, перепрошую...

Не буду. (сміються)

А колись це робив?

В консерваторії, коли там приколи були різні. Починав співати, заходять: "А хто тут співав? А де вона?" (сміється) Стібались. Але це просто інколи використовують в академічному співі. В естрадному інколи це використовують – той же самий Сергій Пєнкін. Він любить співати таким голосом. Але я все-таки вважаю, що так, як я бачу свою творчість, мені це не потрібно. Мені достатньо дві октави робочі, які я співаю, тенорових. І, в принципі, цього достатньо, щоб висловити мої думки в своїх піснях.

А ти казав, що ти вчився у Хмельницькому музичному училищі. Коли ти зрозумів, що твоя стезя уже остаточно визначена, що ти будеш заробляти... Вірніше, будеш відомим, а не заробляти, як ми вже з'ясували. Будеш відомим, що ти будеш лише співати?

Коли отримав перший гонорар. Але це був не гонорар, швидше, а гран-прі за конкурс. Фінансово кожний конкурс має свій грошовий еквівалент гран-прі. Якщо ти перемагаєш в конкурсі, ти отримуєш гроші. Коли я отримав ці перші гроші, я зрозумів, що на цьому можна заробляти також.

Коли це сталося?

94-й рік.

І що це були за гроші?

Мені подарували не гроші, а перший, скажімо так, прилад моєї студії майбутньої, який досі у мене зберігся на студії – "proteus orchestral". Це такий інструмент, який, скажімо так, цифровим методом копіює симфонічний оркестр, звуки симфонічного оркестру.

А коли тебе стали впізнавати на вулицях?

Десь в 96-97-му.

Це після чого?

Коли я з'їздив на "Слов'янський Базар", коли я з'їздив в Ялту, де переміг, на конкурсі ім. Володимира Івасюка. Хоча, насправді, тоді мене вже почати впізнавати, тому що тоді вже була відома пісня "З ранку до ночі". Я її співати почав з 93-го року, вона стала відома і у мене тоді вже почали з'являтися перші концерти.

Що означає для хлопчика з Хмельницького з нормальної, звичайної сім'ї така слава, яка одноразово накинулася на тебе?

Знаєш, мені було легше, ніж теперішнім нашим зіркам. Я маю на увазі тих, які беруть участь навіть у "Голосі країни" чи інших шоу, коли ти за місяць, або за два, або за чотири, умовно кажучи, стаєш відомим на всю країну. Оце дійсно обвалюється на тебе, це важко. А я все ж таки з 93-го року педантично кожен день ішов до того, щоб розуміти. Я взагалі, коли в 93-му році переміг "Червону Руту" у Донецьку, я ж подумав, що все, завтра я прокинуся... Сьогодні фуршет, всі мене вітають з перемогою. Думаю, все, завтра прокидаюся, внизу чекає лімузин, преса, все. Все, як положено. Прокидаюся – такий самий двомісний номер в готелі "Шахтар". Потім – потяг, плацкартний вагон. Їду додому. І журналісти мені кажуть: "Саша, тобі ж, якщо далі, то треба писати музику, десь брати". А грошей нема на музику. Тому, що подарували за перше місце магнітофон двохкасетний. Продати його було важко. І тому почав писати пробувати. Так само і з текстами зіткнувся. Спочатку взяв текст – перша пісня, до якої я написав музику, це була "Пелюстки старовинного романсу" на слова Ліни Костенко. А далі я зрозумів, що я не можу весь час писати тільки на вірші, які я читаю, відомі і т.д. Треба щось своє придумувати. Тоді я придумав "Зіроньку", а тоді "Зранку до ночі", тобто тексти. І це все було через те, що я розумів, що якщо я цього не зроблю, якщо не навчуся робити аранжування, якщо я не зроблю мінімальну якусь свою студію, де це можна записувати – а у мене грошей нема для того, щоб все це робити – значить, я зупинюся. І тому це була така планомірна робота. Протягом 3-4-х років я постійно працював над тим, щоб записувати нові пісні, щоб встрянути десь в ефір до Шарварка, десь на "УТ-1". Тому що більше ефірів таких не було. Поки не з'явився на одному з телеканалів хід-парад відомий, в якому вже було легше, там крутили українські пісні і кліпи.

Ми ще повернемося до цього self-made man. Але ти зачепив тему з приводу текстів та пісень. В Україні співаків не бракує. Як ми бачимо по "Голосу...", їх достатньо. Але є таке твердження, що бракує репертуару – пісень, текстів. Так це чи ні?

Ну, бракує... Я б скоріше сказав, що бракує виконавців голосових, які б могли писати пісні. В більшості вони, бачиш, або лінуються, або бояться навіть починати це робити.

А це обов'язково, щоб виконавець писав пісні?

Мені здається, що так. Тому, що краще, ніж сам для себе напишеш... Знаєш якісь свої природні огріхи, скажімо так, або недоліки вокальні... Ти розумієш, наприклад, що в тебе нагорі погано звучить буква "у". Умовно я зараз кажу. Це не про мене зараз, а взагалі. "І", там, чи "а". Ти робиш так, що в тебе звучить все максимально комфортно для тебе. Я з цього принципу тільки зараз виходжу.

Але, по-перше. Не всім дано. І, по-друге, ми знаємо і на Заході, і в Росії багато прикладів, коли успішні співаки використовують репертуар зовсім інших авторів.

Так, я погоджусь. Але в більшості випадків все-таки довготривалі проекти – це проекти, які або пов'язані з якимись особистими стосунками чоловік-дружина і чоловік пише музику, бо сам виконавець пише музику.

Повертаючись до теми self-made man. Ти коли приїхав у Київ, достатньо швидко розпочалося твоє кохання з Альоною Мозговою, батько якої достатньо відомий, якщо не сказати легенда української естради. Він якось допомагав твоєму кар'єрному росту?

Матеріально не допомагав, тому що в нього і в самого не було такої можливості. Це по-перше. А по-друге, я тоді вже заробляв, тому що в мене був свій бізнес. Крім того, я тоді відкрив вже в 94-му чи в 95-му один з перших приватних ресторанів в Хмельницькому.

Він ще живий той ресторан?

Ні. Вже ні. (сміються) Мама просто займалася цим. А коли мама померла, її не стало, то я це все забрав. Але я заробляв гроші вже. Але він дуже сильно мені допомагав в моральному розумінні. Тобто порадою, просто поспілкуватися як з дорослою людиною, з чоловіком. Дуже багато я в нього взяв. Наприклад, готування. Любов до того, щоб готувати їжу. От я люблю це. Після того, як поспілкувався з Миколою Петровичем. Він порадою допомагав, розповідав історії – це ті речі, які... Це не прямі якісь фінансові вкладення в мене або вставляння мене в ефір. Такого не було. Але такі моральні чоловічі принципи. Він дуже багато чого вніс.

Але він був достатньо відвертою, прямою людиною.

Так.

Як складалися ваші стосунки?

По-різному! Але не було конфліктів у нас. Я скажу так, що, в принципі, коли ми з ним спілкувалися отак один на один або так по-чоловічому, у мене була довіра до нього, а в нього була довіра до мене. Не було казусів. Ми прямо могли посваритися, якщо була якась тема. Але я прямо відповідав так, як я відчуваю це і бачу, а він казав так, як він відчуває. І в цих суперечках, можливо, і народжувалася істина, яка мені потім допомагала так само, як і йому.

Твій другий шлюб закінчився гучним скандалом та розлученням. На якій стаді зараз перебувають ці відносини і чи вирішили ви питання щодо дитини?

Так. Суди завершилися, я маю можливість тепер бачити дитину 2 рази на тиждень. Два дні на тиждень, скажімо, за рішенням суду. Раніше Віка майже не давала, в неї завжди були якісь плани або ще щось і давала на один день максимум. Два дні я не брав. Мені дуже хотілося і хочеться. Я взагалі за то, що хай би він в мене був навіть і весь час. Але просто я розумію, що вона мама. І я просив ці два дні, а вона хотіла, щоб я тільки 12 годин бачив. І через це і була, власне, суперечка. Але суди вже завершені. Я не хочу навіть про це згадувати. Маю надію, що все далі буде розумніше, мудріше. І з її боку так само.

ПРОДОВЖЕННЯ
3 квітня, 10:36

(Продовження)

ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЬОВ ПРО ШОУ-БІЗНЕС УКРАЇНИ

Суди завершені, але як складаються ваші стосунки з Вікторією? Ви спілкуєтесь?

Тільки на тему сина.

Чи не прикро тобі, що останнім часом про тебе багато згадують як раз у зв'язку з власними особистими обставинами, а не як про співака?

Прикро. Тому що це мені заважало – всі ці суди, розбори, в яких я не хотів апелювати навіть, тому що апелювати на брехню я не хочу в принципі. До того ж, це дружина, хоч і колишня моя, і матір моєї дитини. Я просив, що не треба було так робити, але вона чомусь так робила. Але я маю надію. Ще раз кажу, ми вчорашнім днем не живемо вже і живемо майбутнім і сьогоднішнім днем. Я маю надію, що бог дасть і наставить на шлях істинний. Вона зрозуміє, де вона була права, де ні. І я, мабуть, зрозумію, де я був правий, де ні. Просто я не хочу цю тему піднімати, тому що вона вже завершена. Цю сторінку я вже перегорнув.

Багато наших зірок використовують обставини особистого життя у вигляді PR.

Якщо ти помітив, я не коментував ці речі. Взагалі. Тобто я тільки читав і розстроювався, тому що близько до серця це приймав. А це заважало мені писати музику, наприклад. Ці всі коментарі, статті, що я машини якісь угоняю, ще щось. Сидів, відпочивав на мору, почав писати пісні. І тут мені дзвонять і кажуть: "Ти що, машину вкрав?" Воно зразу вишибає, якщо чесно. Нервовий такий стан постійний, він вишибає з творчості повністю. Тобто зараз мені треба трошечки заспокоїтись і відійти від того, що я мав. Хоча я ніякої образи не тримаю ані на Віку, ані на її батьків. Так склалося, як мало скластися. У нас дійсно народився прекрасний син. І навіть якщо так сталося, що ми розсталися з Вікою, то принаймні мені так здається, що навіть народження цього сина вартувало будь-яких постійних стресів.

Ти вже повернувся до творчості, пишеш пісні?

Менше зараз. Поки що я ще не відійшов. Мені важко, скажу чесно.

А що тобі дала чи дає участь у нашому проекті "Голос країни"?

По-перше, я роблю помилки. Так, як і всі. А не роблять помилки тільки ті, хто взагалі нічого не робить. Це по-перше. Це мені не подобається, але це викликає емоції. Я знайомлюся з новими талановитими виконавцями.

І вже не боїшся робити помилки?

Боюся. Якщо чесно, боюся. Тому, що я розумію весь цей момент: чого прагнуть люди, коли йдуть на цей проект. Особливо, коли вони вже далі проходять. Я розумію цей момент. І прикро було от нещодавно, буквально в одному з останніх ефірів, коли дівчина, яка мені ну дуже подобається, співачка, якій я запропонував співпрацю я маю надію, що ми будемо співпрацювати – Оксана Комар – заспівала шикарну пісню, класно заспівала, але за неї дуже мало проголосували. Тобто інколи я розумію, що моя думка може не співпадати з думкою людей, які голосують. І це нормально. Але просто дуже жалко, дуже прикро. І не хочеться ж їх забирати. Вони всі талановиті були, але зараз вже як зроднився з ними, не знаю. І мені здається, що взагалі-то, користуючись нагодою, що я беру участь в твоїй програмі, я хочу сказати, що можливо навіть не настільки важливо перемогти в цьому шоу, стати переможцем. Звичайно, поганий той солдат, який не мріє стати генералом, але от це не настільки важливо. Важливо зрозуміти, по-перше, чого ти хочеш далі. Щоб ти чітко розумів, що після цього шоу. "От шоу мене стимулювало робити так і так". А ще, мені здається, тебе побачила вся країна і є шанси, що з тобою почне працювати дійсно людина, яка є професіоналом і зможе зробити з тебе відому людину. Оце, мені здається, набагато важливіше.

А після участі в нашому та інших проектах наскільки часто складалася така ситуація, що молоді зірки, які запалювалися, отримували реально успішну кар'єру?

... Дійсно, це для людей інколи травма достатня, особливо для молодих. Ти приходиш на якийсь із таких подібних проектів, за якісь місяць, чи два, чи три стаєш зіркою, відомою на всю країну, яку вже впізнають. Це дуже серйозний стрес, не кожний його витримує. Це як випробування владою, грошима або, даному випадку, славою.

А ти сам готовий когось продюсувати?

Так, я запропонував на сьогоднішньому етапі таку роботу Оксані Комар.

А в першому сезоні?

Іра Пойзен.

Тобто ти несеш за них відповідальність і ти готовий їх зробити успішними?

Я працюю з ними. Не завжди все залежить від продюсера. Тому, що я не дуже хочу робити короткі, нетривалі проекти. Тобто я можу зібрати 5 дівчаток якихось, якось там написати пару попсових пісень, зняти їх там, як знімають зараз всіх дівчат, показати їх по телевізору і вони почнуть десь там танцювати за якісь копійки на якихось там банкетах і т.д. Але мені це не подобається. Я хочу робити якщо проект, то такий, щоб він був довготривалий. Якщо в мене не виходить, значить я буду просто прощатися з виконавцем.

Коли я сам особисто слухаю виконавців в "Голосі країни", я не розбираюся в октавах, але мене вражає те завзяття, з яким вони співають, той достатньо високий рівень виконання, який у них є. Які необхідні складові для тих нових зірок, які хочуть ними стати, для того, зоб в них кар'єра відбулась?

Розуміння чого ти хочеш. Перше. І впертість вже тоді далі. Якщо ти розумієш, що ти маєш мету, а в даному випадку якщо ми говоримо про тих артистів, колег моїх, які співають в "Голосі країни", то це вже точно талановиті люди. Можна не доводити це. Просто деяким треба просто займатися вокалом тому, що вони ще дуже молоді і треба пройти цю школу, мати дихання. Деяких треба наставляти на шлях. Ну як наставляти – це бог наставляє. Але допомагати зрозуміти, про що співають. Тому, що іноді співають так, що, як сказав би Станіславський, "не верю". Деяким просто досвід потрібен більший! І впертість. Найголовніше – прагнути. Тому, що у мене є навіть в команді – не буду називати прізвище – людина, яка настільки аморфна! Ну просто "Іди направо!" пішов направо, "Іди наліво!" пішов наліво. "Заспівай це" "Ну добре, буду співати це". Не риє він під собою землю, розумієш. Немає такого, що тягнеться. Ця людина, назвемо так. (сміється) Ця людина не риє землю. А мені це не подобається, тому що якщо вже с самого початку людина не розуміє і, в принципі, так аморфно до цього ставиться, то вона, по-перше, буде такою самою на сцені ця людина і так буде співати аморфно, не розуміючи, про що. Не вкладаючи в це ані серце, ані мозок, ані душу. І, крім того, в житті нічого не вийде. Тому, що є приклади дуже талановитих виконавців, співаків, які нічого не досягли, і менш талановитих, але впертих, які досягнули дуже багато.

А коли було простіше рити землю – в середині 90-х чи зараз?


Зараз легше. Зараз набагато більше можливостей.

Але ж і конкуренція більша.

Більша, але ж можливостей дуже багато. Є ефір, є де показати себе. Якщо у тебе я гарна пісня, якщо ти знайшов спосіб заробити на відеокліпі, зняти його, показати красиво, то ти можеш стати популярним вже. А у мене кліпи ніколи не було де показувати. А у мене були пісні, їх не було де показувати, тому що ефіри були тільки в Палаці Україна, де були різні концерти, різні колективи народні танцювали. І от між ними співали ми в темноті майже. Тобто не було можливості донести цю інформацію. Був тільки хіт-парад "12-2" на Хрещатику 26 і потім з'явився ще "Територія А" хіт-парад. А до цього взагалі не було можливостей. Крім конкурсів – все! Ефіри тільки на конкурсах. Плюс якісь передачі. "УТ-1", все.

Коли ти згадував про їжу, ти сказав, що Мозговий тебе навчив готувати. Ти дійсно готуєш?

Якщо ти пам'ятаєш, я навіть вів на ввіреному тобі каналі програму "Смачна країна". Я люблю готувати.

Я маю на увазі поза кадром.

Так. Постійно. У мене якщо раз в тиждень нічого не приготую, то якось щось не склалося.

А що готуєш?

Я багато що готую. Зараз просто Піст, то якісь пісні страви більше. А якщо так говорити, коронні страви – я кроля дуже люблю готувати. З грибами. Люблю готувати на вогнищі – плов мені дуже подобається готувати. Такий правильний, з курдючним жиром, бараниною.

А сам яку кухню любиш?

Українську. Без борщу більше тижня не витримую. Коли зараз їздив у Маямі, пішов, купив собі все на борщ.

Ти ще, кажуть, малюєш.

Ну, я це називаю "мазюкаю". Це коли депресивний стан зовсім, мене заспокоює запах фарби.

Ти просто нюхаєш клей чи що? (сміються)

Ні, я малюю і воно пахне. Я як малюю? Я навіть нікому не показую це.

Це просто вихід з депресії?

Так, це моя емоція. Інколи получаться веселі емоції. Можна залишити і дивитися на неї. Інколи смурна, то її треба ховати.

Як ти натрапив на такий спосіб виходу з депресії?

Не знаю, випадково. Вийшов, купив собі мольберт, пішов купив собі фарби, масляні купив лак для того, щоб потім лакувати, і спробував, як це вийде.

Я знаю, що у тебе є байк.

Так.

Як часто ти його використовуєш?

Літом постійно.

Тобто літом по вулицях Києва їздиш постійно?

Я машиною літом не їжджу взагалі. Тільки хіба що на якісь вечірки, де треба бути в смокінгу. Або такі, де існує якийсь дрес-код. Тому, що на мотоциклі в смокінгу не дуже-то й прикольно.

А який в тебе напис на спині?

В мене нема напису. (сміються) Якщо ти говориш про той напис, який є жартівливим у байкерів, що "Якщо ти бачиш цей напис, значить, моя дівчинка вже злетіла". А от в мене давня мрія була – поїздити на мотоциклі по Європі. Я думаю, що цього року, якщо мені все вдасться, і розвантажити час, скажімо так, вільний зробити, то я, можливо, поїду цього року.

А ти їздиш сам чи з друзями?

Сам.

Сам? Взагалі сам?

Я в байк-клубах ні в яких не приймаю участі. Пару разів я зустрічався. Може просто не такі зустрілися байкери. Але, крім того, щоб випити спиртне і похвалити кожен свого мотоцикла, поборотися на руках, більше нічого.

Тобто одинокий Пономарьов подорожує дорогами Європи.

А мені так подобається! А чого тут поганого? Ти собі сів на мотоцикл, спокійно собі заїхав в будь-яке кафе, поїв, якщо захотів. Зупинився літом біля якогось озера, стрибнув, поплавав. Потім поїхав далі. Подивився, які там... Пивка заїхати попити в Празі в якійсь кнайпі.

А хто твої друзі зараз?


Дуже багато нових не додається, не знаю, на жаль чи на радість. Але ті друзі, які в мене були, вони залишилися всі. Майже всі.

Це з дитинства?

Думаю, що скоріше не з дитинства, а десь з 90-х років, з початку 90-х років. Вони допомагали мені і до сих пір допомагають мені виходити з такої моєї власної внутрішньої кризи, пов'язаної з моїми особистими стосунками. Допомагають морально перш за все, підтримують, тому що мені ж нема з ким поговорити. Ні мами, ні папи в мене зараз вже нема.

Всі вони з шоу-бізнесу?

Деякі ні. Деякі не мають відношення до шоу-бізнесу. Або непряме.

Що слухає Пономарьов? Яку музику на самоті, коли ти подорожуєш Європою, ти слухаєш?

Я люблю взагалі слухати старий джаз американський. Ела Фіцжеральд. Поп-джаз, я не знаю, як це назвати. Луї Армстронг, Френк Сінатра.

А що з того, що ти слухав останнім часом з українських виконавців?

Ну от ми записували нещодавно "Бумбокс". Мені дуже подобається.

Дуже перспективна класна група. І соліст "с юморком парень". (сміється) Стібав мене, коли я приїхав з Кіпру. "Саня, чого ти собі рекламу не повісиш на сайті?" Я кажу: "Яку?" Він каже: "Кайєнни", недорого". (сміється) Це жарт, звичайно. Але він такий з гумором. І у нього такий достатньо стильний органічний, перш за все, для нього і достатньо, на мій погляд, цікавий музон. Він цікавий, творчий. Мені це подобається, коли людина горить і знає, що вона хоче і живе цим.

Я заробив окуляри, коли плавав і читав книжки. Чи правда, що ти став носити окуляри після того, як тебе вдарили?

Ну як вдарили? Це ж такий вид спорту, де б'ють постійно.

Це був бокс?

Так. Це не було так, що мене один раз вдарили, я десь "поплив", впав на підлогу. Такого не було. Принаймні на тих змаганнях, після яких у мене за 2 тижні впав зір до "-2" зі 100%. Ми ж раніше перед кожним змаганням проходили фіздиспансер. Включаючи окулістів. Всіх лікарів. І тоді нам давали допуск до змагань. У мене бір 100%-ий зір. Був.

Ти зараз спортом займаєшся?

На рівні тренажерного залу і, можливо, тенісу або плавання. Але я тобі скажу, потаскати мотоцикл 420 кілограмів на собі по місту, особливо в пробках, це будь здоров. Можна не займатися і в тренажерному залі.

Ти на собі чи мотоцикл тебе?


Ні, ти таскаєш, але ти все рівно тримаєш. Особливо коли пробки і ти між ними їдеш, ти тримаєш його постійно на ногах, руках. Тобто в тебе постійно працює вся група м'язів. Досить важка справа. Після перших днів катання, коли виїжджаєш, коли тепліше, то креатура болить, ніби ти пішов десь півтори години покачався.

А що це за легенда? Ти свого часу досить часто співав гімн України чи перед початком футбольних матчів.

Так.

А потім співати перестав, бо є така думка, що футболісти сказали, що ти не фартовий, вони програвали після цього.

Ні! Там були різні версії. Ти ж знаєш, у нас часто так буває. Кажуть, "Хто всравсь? Невістка. А де вона? Немає, тільки пальто висить". У нас міняли ворота, наскільки мені відомо.

Міняли фізично ворота?

Міняли фізично, так, ворота. Бо казали, що це не фартові ворота. Спочатку, коли програвали, казали, що не фартовий. Потім, коли почали вигравати, сказали, що фартовий. Ну так. А зараз же просто крутять гімн в моєму виконанні, але без мене.

Без тебе.

Так.

Тобто в твоєму виконанні звучить?

Ну, в більшості випадків того, що я чую, так.

Ти брав участь на підтримку двох політиків. Принаймні, те, що мені відомо – Леоніда Кучми та Юлії Тимошенко. Звідки в тебе така любов до політиків з Дніпропетровська?

Ні, чому? Я підтримував і Віктора Андрійовича Ющенка. З самого початку, коли була революція, якщо ти пам'ятаєш. От. Я так само співав гімн. Підтримував цю ідею тому, що мені подобалось... Те, що відбувалося, це мені подобалось.

Але в компаніях президентських ти брав участь під час другого переобрання Кучми і під час президентської компанії Тимошенко.

Я брав тільки під час тих виборів, де Тимошенко.

Це був особистий вибір чи це була якась домовленість?

Просто після розчарування, яке відбулося після того, як змінилася влада і якось воно стало не так, як планувалося і як хотілося, я єдиного політика бачив, якого принаймні послідовно можна було підтримати з табору, який я підтримував у 2004-му році.

Ти взагалі вбачаєш себе якимось чином в політиці чи твоя роль обмежується підтримкою тих чи інших політичних діячів?

Саша, я не знаю. Я, в принципі, здобув недавно освіту магістра-правознавця. Я маю тепер юридичну освіту. Але я поки що не розумію своєї ролі. Бути просто людиною, яка сидить і натискає кнопки по команді, я не хочу. Тому, що маю свою думку. А чи потрібна зараз моя думка в парламенті при тій ситуації, яка склалася політична, я не впевнений. Тому я поки не відчую, що я потрібний... Якщо я відчую, що я потрібний, що я щось зможу зробити, що це не просто піти для того, щоб бути народним депутатом, я піду. Тому, що мені пропонувалося достатньо багато разів попередніх скликань бути народним депутатом. Але просто "кнопкодавом" я не хочу бути. А розумію, що там мій голос поки що не вирішує.

Але виходить, що ти не виключаєш можливості брати участь в українських політичних акціях?


Якщо буду потрібний, так. Якщо я зможу чимось допомогти на цьому поприщі, я буду робити це. Я дуже хочу, щоб наша країна була в цьому розумінні демократичною. Щоб була можливість бути і опозиції. Не якась там "своя опозиція", а справжня опозиція, так як в кожній країні. Щоб треба було домовлятися і щоб все це працювало на благо Україні. Тому, що якщо буде однобокий такий варіант у нас або опозиція така, яка "своя", це не буде добра навіть тим людям, які у владі. Тому, що інколи, коли створюється якийсь світ, от мені здається, коли навколо створюють свій світ, в якому живуть, самі не розуміють, що відбувається взагалі за межами цього світу. І от це, мені здається, найбільша проблема наших політиків. Оце закривання, оточення себе людьми... Як в тому фільмі – пам'ятаєш? – "П'ятий елемент". Був ведучий цей смішний. Каже: "Ну що там, зелено?" "Зелено!" "А як я виступив?" "Ва-а-ау!" От так і тут. От дуже хочеться, щоб все ж таки були поруч з нашими політики усіх рівнів, причому, люди, яким дійсно крім того, що вони довіряють, щоб ця довіра базувалася на тому, що інформація, яка до них має доходити, щоб вона була правдивою і дійсно відповідала тим реаліям, які існують навколо. Мені здається, це найбільша проблема наших політиків. Власне, коли вони стають у влади, вони чомусь відходять від людей. Менше з ними спілкуються або спілкуються таким чином, що це... Приводить тих людей, які потрібні. А мені здається, що треба якраз шукати такі суперечки. Треба знати, які є проблеми на місцях, цим цікавитися. Тоді і люди будуть бачити, що їх слухають і до чого це призводить, люди будуть любити таких політиків і політики будуть себе відчувати, що вони прийшли не просто для того, щоб побути політиком, а зробили щось корисне і про них згадають потім діти і скажуть: "От тоді, коли був той політик чи той, було класно".

Ти ж знаєш багатьох політиків.


Так.

І що відбувається, коли ти їм кажеш ті тези, які ти їм щойно сказав?


Ну, я такого рівня політиків, про яких я тобі говорив, не знаю. Але як не знаю? Я знаю, ми вітаємося, але на такому рівні: "Добрий день!" "Добрий день". Я не можу нічого підказати. А тим друзям-політикам, які є моїми друзями, звичайно, я говорю цю інформацію. І спілкуюся, і дивлюся, чим вони дихають. Але просто це не такого високого рівня політики. Я кажу якраз про наш "топ-10". (сміється)

Ти, в принципі, завоював якщо не всі, то майже всі премії музичні в Україні, багато разів визнавався кращим і найкращим. Що далі? Яким чином ти бачиш свою подальшу музичну кар'єру?

Писати музику, співати. Шукати молодих і перспективних, допомагати їм. От я бачу таким чином. В музичній кар'єрі, власне, так я бачу. Хоча мені дуже подобається... Чомусь у мене багато ідей виникає стосовно якогось відео. Навіть не кліпів, в навіть якихось фільмів. Я не знаю, на якому це рівні у мене. Але інколи навіть сняться цілі сюжети. Я знімав кліп – "Мамі" називається, коли я якраз на мотоциклі їздив по всій країні. Ми там спускалися і в шахту на 500 метрів, і стрибали з парашутом і це все знімали. Проїздили Карпат 5 тисяч, Криму 5 тисяч кілометрів, по Київщини проїздили багато. І от ця ідея мені наснилася, саме от сценарій цього ролика – він мені снився. Я просто зранку прокинувся і цілий день згадував, що мені снилося в деталях і записував. А потім просто сіли, поговорили з оператором, продумали сценарій і поїхали знімати.

Не знаю, а вийти за межі України? У тебе ж 2 октави цілі. Чи 4 навіть. І спробувати зробити кар'єру якусь міжнародну?


Думаю над цим! Думаю я над цим. Але поки що результатів цього думання у мене самого немає. Я думаю над тим, щоб розширювати ринок,скажімо так, співочий. Дуже багато у мене якось з'явилося і друзів, і шанувальників з інших країн.

З яких, наприклад?

Особливо Росія, наприклад. Тобто я ж там не співав. І російською мовою не співав. Ну там декілька разів можливо були якісь виступи. Але це не через це. Це вони цікавляться, дивляться, шукають. І просять: "А чого ж ти не співаєш нам?" А вони, умовно кажучи, не завжди розуміють українську мову, але їм подобається все рівно. "Заспівай щось російською мовою". Я кажу: "Російською я не хочу співати".

Вакарчук же співає там українською.

Співає. Але це більше виключення за правил, ніж правило. Розумієш?

Але ти ж впертий.


Впертий.

Ти ж можеш, коли захочеш.

Можу.

Ну?

Треба захотіти. (сміються)

Не хочеш?

Думаю над цим. Поки що нічого не народив з цього приводу. Думаю, яким чином можна це зробити так, щоб пропагувати там українську музику, тому що там дуже багато є українців, дуже багато. От. І пропагувати там українську музику, щоб вони її слухали, щоб для них це було на рівні... Там достатньо такі окремі гілки. Або стьоб якийсь над українським, або рок. А щоб була якась середня музика, щоб люди їх сприймали більше як музику... З українським текстом. Бажано.

Ти казав про сни з відео, які до тебе приходять. Чи є в тебе якась ідеальна картинка? От Пономарьов стоїть на березі моря, співає пісню великому натовпу народу. Яка твоя ідеальна картинка життя?

Пономарьов стоїть, співає на березі моря для дуже великої кількості людей. Поруч з ним стоїть Сашок, Сан Санич, син мій, Женька, Зойка і допомагають мені в цьому. Не тільки співати, до речі. Зараз Зоя мені допомагає і в оргпитаннях. Вона молодець. Вже доросла, їй 18 років.

Серйозно?

Хоче мені допомагати, так. Ми працюємо зараз. І от вона у мене помічниця така. Женька ще маленька, але я дуже хотів би, щоб вона повчилася спеціально.
Це була ідеальна картина від Олександра Пономарьова. Дякую, що завітав.
Я ще борщ не додав, вибач. (сміється)

Борщ?

Так. Щоб там співали, а там ще десь недалечко... Там сцена, знаєш, я стою на сцені співаю, а десь за сценою метрів 300, щоб ніхто не бачив, стоїть котелок на кострі і там борщик вариться!.. (сміються)

Ще борщик обов'язково щоб варився. Це було "Tkachenko.ua". Дякую.
28 березня, 11:28

ЛЕСЬ ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ ПРО ЖИТТЯ ЯК КУНГ-ФУ

Доброго вечора! Це "Tkachenko.ua". У нас сьогодні в студії відомий письменник, художник Лесь Подерв'янський. Вітаю вас!

Вітаю!

Вам зараз близько 60-ти?

Буде цього року 60.

І ви досі займаєтесь кунг-фу?

Так. Ніколи не припиняв.

Скільки разів на тиждень?

Десь два.

Два?

Да. Це тренування в залі. Але вдома теж.

І скільки років займаєтесь?

Я почав десь з 24-х. Досить пізно.

Ого! І весь цей час займаєтесь?

Так.

Два рази на тиждень щонайменше?

Да. Ну, інколи буває по різним обставинам пропускаю. Але це вже, так би мовити, спосіб життя. Мені так комфортно.

А скільки триває тренування – годину, дві?

Дві години.

А яким чином в Радянському Союзі ви дізнались про існування кунг-фу?

Це було абсолютно outlaw, це додавало смаку, тому що ми займалися всі, звичайно, нелегально. І потім у людей були неприємності. У мене, слава богу, не було, але кілька людей посадили ще при "совку" за викладання всього цього. Були цікаві часи.

А де ви зустрічалися?

Ми, звичайно, наймали зал в якійсь школі чи спортзалі і так... Але нелегальність цього всього надавала присмак романтизму і чогось справжнього.

А чому, що дає кунг-фу, наприклад, протягом такої кількості років?

Воно дає все. І чим більше я займаюсь, тим більше я доходжу висновку, що кунг-фу – це все. Це живопис, це відносини з друзями, з жінками, це спосіб мислення. Це абсолютно все. Життя як кунг-фу. Спосіб. Мені це багато в чому вставило просто мізки, тому що я ще в 24 був досить дурний.

А що означає "життя як кунг-фу"?

Це важно в такій програмі короткій все описати. Але якщо максимально коротко, то кунг-фу пов'язано з буддизмом і даосизмом дуже тісно. І принципи буддизму і даосизму... Тому, що буддизм і даосизм – це не теорія, це дія. І ти вчишся правильно жити і правильно відповідати на виклики життя. Це далеко не те, що розуміють часто-густо як вулична бійка. Це тільки один аспект. І от такий [маленький, крихітний] насправді.

А бойові навички вдалось якось застосувати в житті чи не довелось вам цього?

Ну, так. Але чим більше ти займаєшся і чим більша твоя майстерність, тим менше в тому потреби. Тому, що при високій якійсь майстерності ти можеш не доводити до бійки. І у тебе нема тих амбіцій. Якщо тебе, наприклад, на вулиці назвали "козлом", звичайна людина полізе в бійку, а ти не полізеш, тому що ти просто можеш його вбити. І відчуття того, що ти можеш його вбити, дає тобі те що ти його не вбиваєш.

Ви і художник, і письменник. Але переважній більшості українців відомі як письменник. Ким ви себе вважаєте самі в першу чергу?

Просто я взагалі про це не думаю. Тому, що бог дав мені певні здібності, які є всередині мене. І я їх тим чи іншим чином виплескую назовні. За фахом я художник і я працюю регулярно як художник в майстерні. Просто приходжу і щось там малюю. Це моя професія. А пишу я від випадку до випадку. Я не можу назвати себе професійним письменником с точки зору, наприклад, Флобера чи Хемінгуея, який починав ранок з того, що 10 сторінок він має написати. Ні, у мене такого немає. Я пишу тільки коли в мене в голові щось свербить і треба назовні його викинуть. А живопис – то зовсім інша річ. Я кожен день займаюсь живописом.

А скільки часу іде приблизно, щоб намалювати якусь картину?

Буває по-різному. Буває, щось виходить дуже швидко, буває повільно. Буває, щось не виходить зовсім і відкладаєш цю роботу і не хочеш її бачити. Потім проходить деякий час, ти її дістаєш і бачиш – о, так тут зовсім небагато лишилося зробити!.. Тому, що око замилюється. Тут такий процес. Дує важко його якось формалізувати.

Наскільки важливо для художника, щоб його картини не стояли в рядочку, а висіли або в галереях, або в приватних колекціях?

У мене завжди було відношення до своїх робіт... Я не знаю, як у всіх художників, а в мене було таке, що я люблю свою роботу, поки я над нею працюю. Як тільки я її зробив, я починаю охолоджуватись до неї. І потім все більше, більше і більше. І вона не має застоюватись в майстерні. Це як донька, яка не вийшла заміж. Її треба подарувати або продати. Взагалі ідеальний стан, коли в майстерні білі стіни і робіт нема. Тому, що старі роботи прив'язують тебе до себе самого вчорашнього. А ти маєш жити сьогодні і завтра. І твої роботи завтра не мають бути такими, як вчора. А старі роботи тягнуть назад. Тому я намагаюся позбутися своїх робіт.

А з чого ви більше живете, чим більше заробляєте все ж таки – творами саме художніми чи творами літературними?

Живопис.

Живопис?

Тому, що літературна творчість як така... Я, чесно кажучи, не знаю, як виживають наші письменники. Я далекий від цього. А живопис – це об'єктивна цінність, яка має свою ціну. І, звичайно, добре, якщо вона продається.

Як і коли виникла оця провокаційна ідея – використовувати у творах ненормативну лексику?

Тут немає ніякої провокації. Ми живемо в країні, де люди говорять саме так. От вони так говорять. І погано це чи добре – це не моя справа. Я це фіксую. Можна сказати, що це погано, модна сказати, що це добре. Комусь подобається, комусь – ні. Але лексичний пласт у людей с цій країні саме такий. Є прошарки суспільства, наприклад, котрі так не говорять. Наприклад, греко-католицькі священики говорять зовсім інакшою мовою. Але я їх не знаю. Можливо, якби я знав їх і написав про них п'єсу, там не було би цієї мови. Для кожного прошарку суспільства характерна своя мова. І я просто знаю цей прошарок. І ніякої провокації тут немає.

Але, все ж таки, ви художник, ви займаєтесь кунг-фу. І зі сцени ви читаєте достатньо heavy-metal.

Я не бачу тут взагалі проблеми. В цивілізованих країнах в сучасному мистецтві (це стосується всього: і літератури, і живопису, і кіно, і театру – всього) існують тільки 2 табу. Це вбивство, тобто насилля – не можна вбити, наприклад, курку – і дитяча порнографія. Все! На цьому табу закінчуються. І я не ділю слова на погані і добрі. Слова нейтральні. Але ясна справа, що це драматургія. І коли говорить якийсь персонаж, то це персонаж говорить, а не я.

А публіка реагує переважно не тільки на зміст, а на ці експресивні, емоційно забарвлені слова в першу чергу.

Тут же справа в тому, що ця драматургія – вона має декілька шарів. І кожен сприймає настільки глибоко, виходячи зі свого культурного бекґраунду. Одні сприймають упаковку, другі залазять вже в коробочку, а треті дістають з коробочки щось. Там не так все просто в цих п'єсах. До речі, от в тому році коли була "Павлік Морозов", мама сказала, що вона дуже хоче подивитися "Павлік Морозов". Я сказав: "Ти впевнена?" Вона сказала: "Впевнена". Вона сиділа в партері. А мати взагалі не переносить матюків. От так от у неї склалося. І не вміє ними користуватися. Вона сказала: "Ти знаєш, я не помітила жодного. Мені так все сподобалось".

Ви ж з творчої сім'ї?

Батько художник, мати – академік.

Художник?

Да.

Вона якось намагалася впливати на те, що "це добре, синку", чи "погано"?

Ну, що ж не зробиш. Дітей, якщо вони не є маминими синками, їх виховує вулиця. І від цього ти нікуди не дінешся. І, з одного боку, це погано, а з іншого – добре, тому що вулиця виховує характер. І головне – в яке середовище ти попадеш. Мені поталанило, тому що всі мої друзі з вулиці були такі ж самі ідіоти, як я. Але вони були всі теж люди творчі, художники. Але всі все одно хулігани. І все дитинство і юність – це були абсолютно деструктивні вчинки, так би я сказав, які закінчувались чим завгодно – і бійками, і приводами в міліцію. Все було.

Ви жили десь тут, в центрі?

Ні. Я жив у будинку художників.

Це не робочі окраїни.

О!.. В 60-70-ти роки цей райончик був досить крутий.

Так?

Так.

А що там відбувалося?

Там відбувалося все. Внизу на Мєчнікова і зараз є цей гастроном. Раніше там стояла така дерев'яна ятка, яка торгувала водкою. А навпроти був морг. А далі туди на Печерськ ішла так звана "собача тропа", яка і зараз збереглася. Там жили страшні хулігани. А в морзі працювали працівники моргу. Мі їх знали. Це була сім'я і вони приходили в цю ятку і купували 2 стакани водки і пиріжок. І у них була собака такса. І голова сім'ї випивав і передавав пиріжок свої жінці бабі Ірі. І та випивала, занюхувала пиріжком і кидала таксі. От. І там завжди товпилися ханиги і хулігани біля цієї ятки. І тут з'являлись ми. Нам було років по 7-8. і ми в Жовтневій лікарні знаходили якісь... Хірург відтягав руку і викинув кудись. Ми садили її на палку і ходили як з штандартом римські легіонери і співали "Хиросима не должна повториться". Всі матюкалися, кидали в нас пиріжками. (сміються)

Я по собі відчув, що мені якось читати їх легше, ніж слухати.

Кожен вибирає те, що йому подобається. Спочатку, коли ці речі вийшли на дисках, всі казали, що їх можна тільки слухати. Потім... Ще у покійного Сашка Кривенка була ідея їх видати. Їх видали в "Кальварії". Сказали: "О, ї ще можна читати. Але вони не сценічні". Того року ми поставили "Павліка Морозова" і виявилося, що дуже сценічні. Тобто кожен може вибрати. А сам я не знаю, що краще.

А коли ви починали ці екзерсиси, ви сподівались на такий успіх і що будуть видаватися книжки, ставитися п'єси?

Взагалі, може це здасться дивним, але я така людина, котра зовсім не думає про успіх. І мене навіть це дратує. Тому, що людина, яка займається мистецтвом, не про успіх повинна думати, а повинна займатися мистецтвом. А слово "успіх" кореспондується у мене зі словом "бездарність". От бездарність завжди думає про успіх. А художник, письменник, актор думає про те, щоб зробити хорошу роботу перш за все, щоб само реалізуватися в цій роботі. Тому, що коли ти думаєш про успіх, це зовсім не те. Це неправильно.

Ви минулого року поставили "Павліка Морозова", а цього року збираєтесь поставити нову п'єсу. Вона називається "Сни Василіси Єгорівни".

Так. Ну, це ми, власне...

А що це?

Режисер не я. Я автор і сценограф, тобто художник-постановник. А режисер Андрій Критенко. Це мій давній друг, який живе зараз в Німеччині і приїжджає сюди. Ми з ним працювали колись на початку 90-х. ми з ним ставили "Оргію" Лесі Українки – я як художник-постановник, а він як режисер. Я навіть пектораль за неї отримав за сценографію. І ми зрозуміли, що нам дуже кайфово працюється разом, що ми створені один для одного. Це дуже рідко буває насправді. І такий кайф, який ми отримуємо від роботи удвох, просто неможливо описати. І того року у нас так склалося, що один наш знайомий друг Толя Демчук – одеський фалерист і меценат – він спонсорував виставу "Павлік Морозов" і ми це зробили буквально за місяць, от так. І після цього нас запросили менеджери "Crystal Hall" і сказали: "Хлопці, з задоволенням, ставте у нас. Ми все робимо". І ми погодились. І так виникла ідея. "Павлік Морозов" це була одна п'єса. А це буде мікс із 6-7-ми п'єс. Там буде багато світла, музики. Правда! У нас буде грати вживу композитор і музикант з Німеччини. Це зірка авангардного року Маркус Бірклі. Він буде на сцені. До речі, дуже файна наша співачка Gorchitsa у нас буде теж. Вона у нас грає. Вона грає драматичні ролі там і буде теж співати. Вона буде вдвох з Маркусом. Ставити світло у нас буде теж зірка цього мистецтва, режисер по світлу Петер Мюллер, який (так, між іншим) і "Ла Скала" ставить світло. А у нас просто, оскільки він наш друг, він зробить це по дружбі. І актори нашої трупи, які в "Павліку Морозові" були задіяні. В тому числі таки прекрасні, я вважаю, непересічні актори як Микола Вересень – рівень просто Марлона Брандо. Прекрасний актор Олег Примогенов, Олена Рєпіна й інші. Сергій Калантай.

Це нагадує такий своєрідний дружній сейшн, а не якусь серйозну підготовку до вистави. Зібралися друзі і роблять...

Ну а як же ж можна інакше? Знов-таки, життя – одноразовий посуд. Витрачати його не варт. Тільки друзі, для яких це кайф, можуть зробити щось добре.

Другу ж не можна сказати, що він щось робить неякісно? Він де ж друг.

Можна. В театрі все можна. І якби ви просто були на репетиціях, це жахлива абсолютно атмосфера. Там стоїть...

Лаєтесь?

...густа матірна лайка, сльози, причому жіночі. Все це... Але коли репетиція закінчилась, все це залишається там. Без образ. Це робота. От так – і все. Всі розуміють, це так воно.

Які основні історії в цих п'єсах будуть, про що вони?

Там, значить, буде "Василіса Єгорівна" це перша п'єса. Остання п'єса буде замикати – це "Король Літр".

"Король Літр"?

"Король Літр". Найбільш політизована з усіх п'єс. Потім ще там буде "Місце зустрічі змінити не можна". Потім буде "Остановись, мгновенье, ты прекрасно" і "Діана і Нірвана".

Тобто це збірка різних ваших п'єс.

Да. Але вони будуть так плавно перетікати одна в іншу. Там сучасна буде абсолютно сценографія умовна і дуже багато відео, яке буде підтримувати те, що буде відбуватися на сцені. Там дуже великий екран і буде ще два бокових екрани, на які буде проектуватись відео, яке спеціально робиться для цього.

А чи могли б ви глядачам пояснити коротко. От ви кажете, що там є три пласти. Про що ця п'єса?

"Павлік Морозов"?

Так.

Там дуже багато шарів. Це постмодерний такий міф з радянської і античної міфологій. А задум у мене народився колись дуже спонтанно. Я подумав, що, наприклад, оця територія – Україна, Росія – це країни патріархального сприйняття дійсності. Тобто батько – це все. Всі інші – ніхто. Тому батько, який вбиває сина, це завжди герой. Ми пам'ятаємо Тараса Бульбу – він герой, убив сина, все дуже добре. Іван Грозний вбив сина, все харашо. Петро І. І таким чином у мене дивно перевернулося в голові, що якщо батько може вбити сина і йому нічого за це не буде і він герой, насправді син має повне право вбити батька і буде таким жде героєм. І він в мене зайшов навіть далі. Він убив не тільки батька, але й мати, всіх повбивав. І буквально іде тут же пере хльост на античні всі міфи. Тому, що згадаймо Ореста, сина Агамемнона, який вбиває матір, тому що вона вбила батька. Він як помста за це вбиває матір. І Павлік Морозов, і Орест – це дуже схожі речі. І на нього насилають цей ??? і потім його переслідують. Всі ці речі дуже пов'язані. Тут і далі можна фантазувати, тому що якщо, наприклад, Павлік Морозов вбиває батька, він стає символічною фігурою, яка забиває цвях в домовину патріархату. Тобто на Павліку Морозові патріархат закінчується. Таким чином він такий негативний, але герой. Можна будь-що фантазувати. Але мистецтво не має моралі. Мистецтво і мораль – речі зовсім різні. Мистецтво має займатися мистецтвом і щось в людях...

Ви зараз використовуєте образ Павліка Морозова для таких достатньо гострих сучасних інтернет-замальовок, відео-замальовок. А що це за жанр і навіщо він вам?

Це дуже несерйозний жанр. Мені просто подзвонили друзі і сказали: "А давай". Я такий по характеру, що "А давай", потому що головна мотивація дуже проста: життя повсякденне дуже одноманітне. Ну як хом'як крутиться в колесі. Іноді у хом'яка щось тут виходить, він вистрибує з колеса. І у мене така думка, що саме у ці проміжки часу він живе. Справді. А не тоді, коли він в колесі. І для того, щоб жити більш-менш осмислено, життя треба бути режисером. І для цього потрібно робить от такі речі. Тому, що нам просто весело, коли ми це робимо. От і вся мотивація.

Тобто ніякого політичного підґрунтя...

А і тому то й справа, що ми, коли почали це робити, ми вирішили, що ми не будемо займатися політикою, тому що політика – це коли ти підтримуєш одних, а мочиш інших. А якщо ти мочиш всіх, хто підставився, ми ні за кого.

Вас же все одно модна було побачити на вулиці під час підтримки, здається Луценка.

Але це не стосується проекту. Це моя особиста громадська позиція. А проекту це не стосується. Тому, що коли такі речі робляться з політичним підтекстом, воно завжди воняє. А от коли тобі абсолютно пофіг, та партія, та партія... Ми вирішили, що ми ні за кого, по одній простій причині, що ніхто не за нас. І тому, якщо хтось підставився з будь-якої партії, м його обсьобуєм. От і все.

Продовження
28 березня, 11:28
(Продовження)

ЛЕСЬ ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ ПРО ЖИТТЯ ЯК КУНГ-ФУ

Я читав, що у вас була ідея зняти фільм якийсь. Чим закінчилася ця спроба?

Ідея не закінчилася, тому що я написав літературний сценарій ,потім ми з режисером написали режисерський сценарій. І всюди тикаємося і шукаємо гроші: "Дайте нам гроші – знімемо добре кіно". Тому, що я вмію добре писати, а мій режисер – це молода дівчина, яка закінчила один із найкращих вузів у світі, це в Нью-Йорку. Її вчителями були Спайк Лі і Скорсезе, їх там навчили, як знімати американське кіно таке. І от кажемо: "Давайте нам гроші – ми знімем кіно". Але щось ніхто не несе.

Про що фільм?

Якщо дуже коротко, то це така стьобова і постмодерна версія української Попелюшки. Але там настільки всього багато закручено, тому що сюжет – там паралельно відбувається 3 чи 4 паралельних лінії, які всередині всі сходяться разом і починається інтрига. І це мікс навіть десь пародійний. Можливо там десь хтось прочитає Тарантіно, може. Не знаю. З багатьох стильових шарів, які обстобуються. Там елементи індійського кіно є, елементи фільмів жахів, тому що там є вампіри. Там є елементи гонконгських фільмів кунг-фу початку 70-х. Гра стилями там теж є.

Але це історія Попелюшки.

В центрі історія української дівчини, яка живе в селі. У неї є зла мачуха, дві сестри-дебілки. А вона красива, розумна. Але ми не знаємо, хто вона, тому що походження її загадкове. Але це з'ясовується лише в кінці фільму, хто вона. І все крутиться навколо неї, вона є центром.

А ви якось казали, що самі Інтернетом не дуже користуєтесь.

Я зовсім не користуюсь.

Чому?

Я тільки користуюсь, якщо мені щось треба послати. Я кажу дружині, вона це робить.

Чому?

Ну просто мені не цікаво це.

Всі люди, перепрошую, старшого покоління якось ставляться зо Інтернету так, відсторонено.

Ні, ні! Моїй мамі 86 років. Вона присіла на Інтернет і її звідти за вуха не витягнеш. І коли недавно ноутбук прийшли ремонтувати і 2 дня вона була без ноутбука, вона на стіни лізла. Так що не всіх старих людей...

Чому запитав про Інтернет и про старше покоління. Ви переважно спілкуєтесь з людьми вашого віку чи з молодшими?

Для мене взагалі немає цієї проблеми. Я ніколи не був прив'язаний ментально до свого покоління. І я бачив дуже багато людей, які виглядали старими ідіотами років у 25, і я бачив абсолютно молодих, з молодим "чердаком" людей у 80. Тому я спілкуюся з людьми і не дивлюсь на вік. Мені приємні і молодь ,і старі. Головне, аби вони були або такі розумні, як я, або краще навіть розумніші, ніж я. У мене дуже критерій простий – я не люблю спілкуватися з ідіотами. А ідіоти – вік на це не впливає зовсім. (сміється) Ідіотів повно і молодих, і старих.

А ви тричі були одружені.

Зараз третій раз, так.

Третій раз одружені.

Так.

А що означають жінки для вас?

Ну жінки – без них ніяк. Хоча інколи вони заважають. Кохання заважає. От коли ти закохуєшся, воно заважає жити, працювати. І тому, якщо и хочеш щось робити, треба кохання мітлою гнати від себе.

Але кохання ж надихає на творчість і все таке.

В мене навпаки. Я не вмію сублімувати. Я забуваю про все, закохуюсь і все, до побачення робота.

Пірнали повністю і все.

Да. От, на жаль, так виходило в мене. Просто коли ти сильно закохуєшся – це не тільки я, я бачив і по своїм друзям – ти перетворюєшся на такого напів-ідіота. І потім друзі приходять до тебе з пляшками і кажуть: "Ми його втрачаємо. Що робить?" Наливають тобі. (сміються) Панькаються з тобою, ніби ти хворий на рак. От таке.

Я прочитав один з ваших творів – "Кацапи", здається.

Є такий.

Яке у вас ставлення? Ви, в принципі, вважаєте себе українським патріотом? Можете описати, чому народився цей твір?

Спостереження. Там майже нічого не придумане. Я якось їхав в поїзді в Крим. І в мене дуже добре вухо. Я все це сублімую потім на папері. Опинився в середовищі цих "кацапів". (сміється) І потім з'єднав ці лінії – людей, які їхали в поїзді, і тих кацапів, у котрих ми жили в Криму. От і все. Люди часто шукають там якусь політику.

Але врешті-решт українці побили кацапів.

Да, звичайно. Це мені було приємно, чесно кажучи. (сміються) Тому, що в історії завжди було навпаки. Це просто спосіб літературою якось виправити становище.

Компенсувати.

Компенсувати, звичайно.

Ця компенсація нам завжди необхідна, українцям, для того, щоб ми почували себе на рівні з росіянами?

У нас така історія, на жаль, що ми частіше програвали, ніж вигравали. А тоді, коли ми вигравали, ми не вміли користуватися цими виграшами. І ці виграші все одно перетворювались на поразку. На жаль, так. А оскільки так склалося, що тут була така досить вели кА територія, досить жирна, якою всі хотіли заволодіти – і турки, і поляки, і татари, і росіяни – а ми ніколи не могли дати раду цьому. І досить дивна така історія, але так склалося. І що поробиш? Коли ти сидиш всередині цієї території досить багатий і досить заможний і не можеш дати сам собі раду. І повинен від всіх цих агресорів, озброєних до зубів, якось оборонятися. І воно то виходить, то не виходить, частіше не виходить. І що тут поробиш. Від цього тут така ментальність.

Це вам належать такі слова, що "Україна як держава не могла існувати"? Я правильно цитую?

Я сказав трошки не так. Я сказав, що така держава, як зараз, нікому не потрібна. Тому, що вона не виконує своїх функцій. Така держав, як зараз, не має права на існування, тому що вона не виконує жодної функції, задля якої вона створена.

Ви ж вивчаєте кунг-фу. Може це карма така? Має пройти ще багато років для того, щоб кожен подолав свій шлях.

От да, в даосизмі є такий постулат, що ми ніколи не знаємо, що добре, що погано. Тому мі не можемо казати з усією впевненістю, що це от зараз – це погано. Можливо, це погано для того, щоб потім було добре. А потім, коли настане добре і ми будемо радіти, а мудрий не буде радіти, тому що він знає, що буде погано. Але це вже дуже глибоко я копнув.

Ви не думали емігрувати ніколи? Ви ж художник, могли б заробляти собі на життя, сидячи десь в Нью-Йорку.

Я досить лінива людина. І якби я хотів би, я б емігрував щ з "совка". В "совку" це мало значення. Тому, що "залізна завіса" і тоді всі люди ,які були менш ліниві, ніж я, всі мої друзі емігрували – хто в Париж, хто в Америку. А я, оскільки лінивий, не думаю взагалі про майбутнє ,я нікуди не емігрував. А зараз це вже не має сенсу і навіть не через вік, а просто тому, що ти можеш поїхати будь-куди. І коли ти в тюрмі сидиш, наприклад, як в "совку" то має сенс тікати за стіни тюрми. А зараз – чого ти? Пішов і поїхав будь-куди. В Європу, в Америку – немає проблем. Ти можеш, наприклад, долетіти до Америки за 7 годин і за ті ж самі 7 годин ти можеш приїхати на машині в Івано-Франківськ. Так що різниці немає ніякої. Світ став тісний.

Є така версія, що ця забарвлена експресивна лексика використовується, чи люди, які її використовують в побути, в повсякденному життя, – це своєрідні такі дітлахи, які ще не позбавилися дорослої опіки. Чи не говорить це про те, що стан суспільства теж знаходиться в своєрідному такому дитячому віці?

Я не думаю, тому що лаються абсолютно всі народи. І, до речі, я не принижував би так англосаксонську, американську лайку, як це люблять робити: "От, краще нашого руського мата нічого нема!" Нічого подібного. В Бронксі лаються... просто люди діляться на тих, хто вміє це робити, і хто не вміє і це дійсно дратує. Коли підлітки, у них злітає це з губ просто як лушпиння сємєчєк, то це дратує. Тому, що от їх треба послати в армію і в армії їх навчать, як треба. Тому, що там є поезія мови. (сміються) Я вперше, коли втрапив в армію, я зачарований був цими словесними обертами, які я почув. Я не буду зараз...

Ну, будь ласка.

Наприклад, напередодні Нового року замполіт каже: "Пить не можна, тому що на нас нападуть імперіалісти". Говорив, говорив – всі все одно напились п'яні. І приходить командир полка і бачить – стоять всі в сраку п'яні. Він каже: "Что за полк! Шатаются в строю, как клизмы в жопе!" Опа. (сміються) Оце поезія. Так міг би сказати Платонов. І дуже багато такого там. І коли я все це почув, я подумав: о, а мені казали, що в армії служать одні дебіли. Нічого подібного!.. Люди, які так говорять, зовсім не дебіли.

А де ви служили?

В піхотному полку в Білій Церкві.

Звідти почалася літературна творчість такого характеру?

Я завжди щось писав. Я писав і до того. Перший мій опус був, коли я тільки навчився писати, а це мені було 5 років і я писав такими печатними літерами. І я одразу ж зробив комікс, в якому я зобразив дідуся і бабусю у вигляді чортів і ще якісь похабні там написав на них віршики – в 5 років! (сміються) І це було знайдено, і я був покараний. Я стояв в кутку. Так що...

А звідки в 5 років похабні віршики?

Ну як? Ти ростеш в інтелігентній сім'ї, тебе бережуть. У тебе є дідусь, який закінчив класичну гімназію, є інтелігентна бабуся і є батько і мати.

Тобто ви киянин і інтелігент в третьому поколінні?

Да. Не в третьому, а в сто п'ятдесят якомусь там. І от тебе віддають в дитячий садок. Достатньо двох-трьох разів походу в дитячий садок – і все, ті вже все знаєш. Все те, чого тебе не навчили мати, батько, дідусь і бабуся. але що тебе навчать товариші з дитячого садка, старші і мудріші за тебе. І, безперечно, що тобі десь в житті стане в пригоді. Тому, що не можна жити в цьому от життя, от таке, як воно є – я не кажу, погане чи добре, але таке, як воно є, його треба любити, таким, яке воно є – і бути такою оранжерейною квіткою, тому що зав'янеш дуже швидко. Достатнього якогось дурного погляду чи плюне хтось – і все, і ти зав'янеш. Тому необхідний, чорт забирай, цей дитячий садок.

А як ви виховуєте своїх дітей, внук, доньку?

Я взагалі-то вважаю, що найкраще виховання дітей – це виховання власним прикладом. Тому, що виховувати дітей не потрібно. Візьмемо, наприклад, дитину. І батько в цієї дитини – невдаха, п'яниця. Просто пересічний якийсь громадянин. І мати – лахудра. Він не буде їх слухати ніколи. Скільки б вони не насідали на нього: "Будь таким, будь таким". Він бачить їх, він не хоче бути таким, як вони, він піде на вулицю і буде вчитися у свої старших товаришів.

І все ж таки, ви залишитись в пам'яті сучасників не як художник, не як письменник, а як відомий матєршиннік – це як?

Це все одно.

Це все одно?

Це все одно. Насправді ніхто з нас не знає, ким він лишиться. І тільки час поставить все на своє місце. А щодо цих речей, мені часто говорили про це, що, наприклад, "твоя літературна творчість перешиває живописну". Я кажу: "Це не могло бути інакше". Тому, що людина створена так, що вона мислить вербально, словами. 99% людей мислять словами, вербально. І тільки, можливо, якийсь 1 прошарок мислить образами – це художники. І те, що один художник намалював, адекватно може сприйняти тільки другий художник. Пересічний глядач, на жаль, не розуміє живопису. Це дуже-дуже мало людей є, яким це дано, якщо вони не професіонали. Тому живопис ніколи не буде цікавий широкому загалу. Тому навіть самий перфектний живопис ніколи не буде цікавий. Стати поп-зіркою живопису неможливо, якщо це справжній живопис, а не фуфло якесь одноразове і пропіарене. Справжній живопис – це тиша. Тиша і спілкування один-на-один. Без всякого піару, без нічого. Стати знаменитим художником, бути знаменитим художником неможливо, якщо ти справжній художник. А зараз світ так побудований, що насправді у мене є багато сумнівів в доцільності не тільки живопису, а й літератури. Я не думаю, що люди наступних поколінь будуть так вже щось читати.

Хіба?

А вони й зараз нічого не читають. Я просто знаю, я спілкуюсь з різними людьми. Я знаю, що я до 35-ти років прочитав майже все, що треба. І тому я зараз майже нічого і не читаю. Тому, що читати вже нічого. А їм трошки менше, можливо, ніж 35 років. Вони не читали нічого із того, що читав я. абсолютно. А без цього ти не існуєш як людина в культурі. Ти не можеш орієнтуватися. Починаючи з самих простих речей, з яких треба людині починати, – з Гомера, з Шекспіра. З Греції взагалі. І далі, далі, далі. європейська література, американська, латиноамериканська, російська. Все, я все це знаю. Але коли я з ними говорю, я розумію, що це білий аркуш, абсолютно. Там нема нічого. Замість цього вони сидять в Інтернеті і щось там клацають. Насправді, Інтернет – це дуже добре, якщо ти можеш в результаті Інтернету стати освіченим і розумним. Але він сидить там в цих "Однокласниках" і в "твіттері" і не знаю, навіщо він витрачає своє одноразове життя на це.

Тобто ви говорите про певну деградацію, яка відбувається?

Так. У мене є певні сумніви щодо... Ну, звичайно, люди, яким дано писати, завжди будуть писати, тому що мотивація дуже проста – вони не можуть не писати. Це стосується і живопису також. Художники завжди будуть по одній простій причині, що якщо людина малює, вона не може не малювати. І якщо ти залишиш її на острові, як Робінзона Крузо, вона все одно буде малювати. Хоча її картин ніхто не побачить. Вона буде це робити, тому що вона інакше не може. Але чи комусь це потрібно – оце питання. Тому, що якщо ніхто не цікавиться живописом і не читає книжок... Ну, побачимо.

Принаймні, вони прийдуть на ваші п'єси.

Ну, можливо. Можливо. Принаймні тут якесь дійство, грає музика, хтось скаче на сцені. Світло, колір.

23 березня, 15:23

АРАМ МНАЦАНОВ ТА СЕРГІЙ ГУСОВСЬКИЙ ПРО ПРИСТРАСТЬ ДО ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ

Добрий вечір! В ефірі програма "Tkachenko.ua". Сьогодні у нас в гостях дуже незвичні герої. Це шеф "Пекельної кухні" Арам Мнацаканов, саме "адский шеф"...

Добрый вечер.

...і, напевне, найцікавіший і найкращий ресторатор міста Києва Сергій Гусовський.

Вас обвиняют, как минимум, из того, что мне известно, одна интересная страсть – страсть к итальянской кухне. Почему именно итальянская кухня?

(оба гостя смеются)

СГ: Обезоружили!

АМ: Обезоружили.

СГ: Италия – это пуп земли, на самом деле.

АМ: Ну, в этом смысле.

СГ: Причём, тут же наслаиваются и в таком зацеплении находятся и еда, и вино, если говорить обо всяких гастро и историях. опять же, это и история. Это история религии, это история культуры. Начиная от римской поры и проходя через, через, через... Все серьёзные мало-мальски события в истории цивилизации, европейской по крайней мере, они, мне кажется, так или иначе вбирают, вплетают итальянскую нить.

АМ: Машины – это Италия, музыка – это Италия для русского или украинского человека. Горы и лыжи – это Италия, море – Италия.

СГ (шёпотом подсказывает): Одежда...

Дизайнеры.

АМ: Одежда – это уже там девушки, жёны... (смеётся) Это тоже Италия. Уже даже не знаю, что сказать!

А откуда у ребят, которые родились в Советском Союзе, пришли из бизнеса оба, такая любовь вообще к ресторанному образу жизни?

АМ: У меня просто вообще получилось. У меня получилось, что я на волне этой перестройки занялся с моим очень хорошим приятелем импортом вин. И поездки в Италию были первыми поездками. И, конечно, потрясение от того, когда ты видишь, как это выращивают, как это собирают, кто это делает, что за этим стоит, как это едят. И это сочетание еды и вина – наконец, впервые в жизни. Потому, что особый, всё-таки, вкус во рту. И такое удовольствие! Потому, что, на самом деле, это же не алкоголь, это удовольствие в чистом виде. А еда – это ещё большее удовольствие.

А вот, Сергей, вы в бизнес ресторанный попали случайно. Но стали апологетом или примером для многих в Киеве и представителем ресторанного бизнеса. Как это случилось?

СГ: В какой-то момент повезло стать "тихим партнёром" то, что по-английски называется "silent partner" или "пассивный партнёр", как угодно – в "Пантагрюэле" ещё в момент его основания в 95-м году. И, в общем, энное количество лет я был в этой милой роли, когда ты себя уже мнишь, конечно, выдающимся ресторатором, каждый раз возвращаешься из-за границы, переполненный идеями – "А, мы ещё вот это сделаем и тогда вообще всех удивим!" Ну, и помноженное на специфику времени – вторая половина 90-х и вообще 90-е. Ничего же не было. Эти постсоветские угрюмые рестораны.

АМ: С VIP-кабинетами.

СГ: Да. А если вы и затеяли это, то как-то так по-особенному. Так или иначе, это трансформировалось уже в начале этого тысячелетия в более активное занятие. Но это просто стечение обстоятельств, что мне пришлось засучить рукава и заняться рестораном. Вышло так, что ушёл партнёр, который управлял проектом, и, естественно, пришлось...

В той же Италии, собственно говоря, культура потребления связана с рестораном. Люди растут в пиццериях. В России, в Украине норма общепита ушла. Есть культура потребления пищи в ресторанах или нет?

АМ: Я сказал бы глубже. Помимо культуры еды в ресторанах, в Италии есть ещё культура семейного воскресного обеда, когда и готовят дома, и собирается вся семья. Или в субботу, может быть. А все остальные дни они ходят "out": дети ходят туда, где им интересно, а взрослые – туда, куда им интересно. И эта культура, конечно, очень сильна. И она неотделима от другой культуры. Это такое одно общее пространство культуры. Поэтому у нас вот то, что было связано с общепитом, к сожалению, мы переламываем... И вот нам бог ещё, продюсеры помогают вот эту роль исполнить. Что ресторатор – это профессия, что повар – это профессия, что официант – это профессия. Потому, что в Италии или во Франции вы знаете, что официант – это профессия, а в России и в Украине это долгое время предмет насмешек. И не воспринимали люди этих людей никогда.

АМ: Почему я в этой профессии – я могу наверное, и за Сергея ответить. Потому, что, наверное, это единственная профессия, где ты вкусно накормил человека и он тебе тут же благодарен. Вот он тебя любит сразу же. Не надо ждать, когда люди оценят твой вклад во что-то, "Кто этот человек был?" А сразу! (смеётся)

СГ: Араму, думаю, легко ещё, потому что он как человек, увлечённый теннисом, для него привычно это удовольствие как раз – радость такая оргиастическая от получившегося удара. Вот – бац! – и в этот же момент ты счастлив.

АМ: Да!

СГ: Один удар. И можно так себя чувствовать целую партию. И, действительно, в случае с рестораторством, когда сложился вечер, сложился ужин – не важно, это твои близкие-знакомые, друзья-товарищи или просто гости, которые ходят часто, или вообще случайные какие-то люди, которых вы в первый раз увидели в ресторане, – и вы понимаете, что им хорошо, это радость.

АМ: Да, это непередаваемая радость!

СГ: Да, не знаю, чем её вымерять.

Можете сказать, всё-таки хоть как-то благосостояние хоть в крупных городах растёт, люди уже могут позволить себе сходить в один, в другой ресторан? Необязательно в самые дорогие из ваших. Тем не менее, потребность идти в ресторан – она уже как-то является массовым явлением?

СГ: Безусловно.

АМ: Я думаю, да. Но надо шире сказать: вы под рестораном подразумеваете, наверное, вот это место...

СГ: Что называется, заведение.

АМ: Заведение! Место, где едят. Конечно. Потому, что это больше, чем еда. Это раньше какое-то количество лет назад все хотели одновременно есть, танцевать, смотреть, я не знаю, за каким-то выступлением кабаре и ещё, наверное, остаться спать. (смеётся) Что хотели от одного заведения. Сейчас уже всё профессионально. Если вы хотите японскую еду недорого, вы пойдёте в японское недорогое место. Если вы хотите какую-то авторскую японскую едё – туда. Если вы хотите итальянскую тратторию – сюда. Итальянский ресторан – туда. Украинский какой-то "гастропаб" у вас ещё одна возможность. Т.е. люди делятся по пристрастиям. Они понимают, куда и зачем они идут. Они научились получать от этого удовольствие и вокруг них такие же люди, которым это тоже нравится. И они, получается, создают одно общее пространство, в котором им комфортно. Потому, что дома, если ты ешь что-то один, это, конечно, очень приятно. Но ты никогда не увидишь взгляд какой-то незнакомки вдруг, задержавшийся на твоей бутылке. (смеются)

СГ: Обнадёживающий.

АМ: Да! (смеётся)

СГ: И призывный. Я думаю, что, на самом деле, ресторанная культура стала намного демократичнее, собственно, в годы независимости украинской, т.е. за последние 20 лет. Т.е. эволюция удивительная совершенно по динамике. Потому, что в советские годы, как ни крути – ну я так помню, мы помним их – если вы представите себе такой среднестатистический портрет посетителя ресторанного, это уже либо какие-то там взрослые персонажи, давайте не будем их трогать. А если говорить о молодёжи, то это только мажоры. Т.е. студенты идущие в ресторан, – это как-то очень странно. Да? В какое-то кафе, в забегаловку могли опасть. А в ресторан – ну, вряд ли. Теперь такая возможность существует. Сегментов этих и слоёв масса.

Тогда "поесть вкусно" было сравнимо домашней еде.

АМ: Да, да! Всегда было, что дом – это всё равно вкуснее.

СГ: Я думаю, что надо отделять вопросы вкусов каких-то и т.д. и вопрос ресторана как среды, опять же, гостеприимства, где должно быть, так сказать, на первой странице: "Мы странноприимный дом. Мы рады всем".

А почему вообще важно вкусно поесть?

СГ: Вот вернёмся ко вкусу...

АМ: (смеётся) Почему важно вкусно поесть? Я думаю, что это шире вопрос: почему важно получить удовольствие от каждой минуты своей жизни? От хорошего солнца, от мороза хорошего от красивых, улыбающихся людей. И вот ежеминутно уметь получать всё-таки радость. Понятно, что есть и грусть какая-то. Но если ты ешь, зачем это делать плохо как-то и на ходу? Можно же быстро есть тоже вкусно и никаких проблем в этом нету. Тем более, в Украине.

СГ: Т.е. если есть возможность есть вкусно, зачем есть невкусно, да?

Как вы относитесь к фаст-фудам тогда?

АМ: Я прекрасно отношусь к понятию быстрой еды. И я не вкладываю в это плохой смысл.

(смеётся) Гусовский, судя по всему, плохо.

АМ: В Украине для меня фаст-фуд – это если вы приходите, например... Не знаю, "фаст-фуд" это то, что быстро. На рынок, берёшь лепёшку.

Хот-дог.

АМ: Нет, хлеб. Берёшь брынзу одесскую, например, сверху режешь помидор крымский, заворачиваешь этот ролл и ешь, и это называется "фаст-фуд".

СГ: Отличный пример!.. Я думаю, что "фаст-фуд" как уже устойчивое словосочетание сейчас обозначает индустриальную еду.

АМ: С добавками.

СГ: Т.е. индустриальная еда – это та, которая, да. Там не пойми из чего эта котлета, т.е. в ней мяса-то и нет, и не предполагалось оно там. Это соя в разных её ипостасях. И соусы, и сахар, и прочее, и прочее. И она упакована. Т.е. вот это индустриально оторванный от честной, живой еды какой-то объект.

АМ: Субпродукт.

СГ: Да. Объект, который кто-то в себя заталкивает. И в такой ипостаси даже странно комментировать, как лично я к этому отношусь. И, я думаю, Арам тоже. А если мы говорим о еде, опять же, вот кусок хорошего хлеба, помидор, оливковое масло.

АМ: Сыр.

СГ: Свежий сыр. Всё! И бокал вина.

В каких случаях ваши посетители имеют право предъявить претензии вашему ресторану? Недоставленная еда, невкусная и т.д.

АМ: В каких случаях?

Не оплачивать счёт. Да, в каких случаях?

АМ: Вы знаете, на самом деле, если...

СГ: Посетители, вообще говоря, не всегда имеют право на мнение. Вот стреляйте меня. Т.е. если человек пришёл в итальянский ресторан и говорит, что там недоваренная паста, вернее "недоваренные макароны" он слово "паста" вряд ли знает, если он будет претензии вот к такому обстоятельству выдвигать, – то с ним не о чем говорить. Он просто не туда попал, ошибся адресом. И в зависимости от ситуации, его могут там просто... "Ну, идите с богом..." Но скорее всего, он не пройдёт вот это "сито" выбрать в меню же надо чего-то. И, соответственно, он просто заблудится во всяких "тальятелле", "лазаньях" и т.д. Сейчас уже, я полагаю, с терминами все худо-бедно совладали. И потому нелепых ситуаций не бывает. Но вот недосоленное или пережаренное, если это действительно так... Т.е. не досолили – досоли себе. Т.е. должны быть какие-то радикального рода ужасы, чтобы эта претензия имела право на жизнь.

СГ: И я надеюсь, что в хорошем ресторане, так сказать, в состоявшемся ресторане почти не бывает ситуаций, когда некондиционная тарелка появляется перед гостем.

И тем не менее, она бывает, эта ситуация.

АМ: Вот два вида. Например, я рассматриваю два вида. Один вид вот таких проблем или конфликтов, которые возникают в ресторане, действительно возникает по вине непрофессионализма людей, которые в нём работают. Это в первую очередь сервис. Потому, что в целом любую ошибку в еде, как вы говорите, можно, конечно, безукоризненным добродушием, радушием, гостеприимством и сервисом снять любую проблему. Человек станет вашим другом на этой ошибке. Но никогда в жизни вы не снимите проблему хамства, например, со стороны персонала, хорошей едой. Это никому не нужно, никакая хорошая еда, связанная с плохим сервисом.

АМ: Это одно. А второе – у нас достаточно много людей, хоть их с каждым годом становится меньше, у которых есть некие внутренние комплексы, которые они пытаются реализовать не в медицинском учреждении, а в ресторане. Они как-то пытаются получить психологическую помощь таким образом. Это всё реже и реже происходит. В основном, я сейчас смотрю, люди идут за хорошим вечером, за хорошим настроением. И они всегда немножко снисходительны, я думаю, к тому заведению... Мои гости – они ко мне очень снисходительны. Я имею в виду в том смысле, что тебе они простят что-то, потому что ты всегда стараешься быть на высоте. Конечно, справишься ли ты? И когда вы говорите, что если каким-то блюдом, я вижу, человек не удовлетворён, я его, конечно, никогда не включу в счёт и скажу...

Но вы оба сами появляетесь довольно часто в своих ресторанах лично.

АМ: Да.

А вот постоянные посетители вам высказывают какие-то свои претензии, пожелания?

АМ: Да, конечно. Безусловно. Они просят о каких-то вещах, которых бы им хотелось. У них есть какие-то свои фантазии, у них есть какие-то вещи, которые они любили, но мы по каким-то причинам их взяли и поменяли что-то где-то. Говорят: "А, эта была самая моя любимая!" или "Это был самый любимый десерт, а вы его сейчас..."

СГ: "У вас в специальном меню была такая паста, боже!.. Её нужно в основное меню". Я говорю: "Что из основного меню нужно выбросить?" "Нет, ну зачем что-то выбрасывать? Вы вот это туда включите" и т.д. Я говорю: "Вы понимаете, что меню превратится просто в "Ветхий Завет" рано или поздно?"

АМ: На самом деле, человеку нужно одно: чтобы вы в этот момент присели рядом с ним и просто спросили, как у него вообще дела. Он хочет с тобой поговорить. Это правда! Так сложилась жизнь. Я абсолютно готов свою ошибку... Не знаю, многие говорят, что у меня есть такая черта: я могу встать на колени и сказать "Простите меня, пожалуйста", если я что-то сделал такое, за что я должен стать на колени. Я стану. И у меня нет какой-то такой гордости, что я не попрошу прощения или что-то такое. И для моих гостей я готов на многие вещи. Я их люблю, поэтому они, наверное и ходят туда.

СГ: Я думаю, что в хороших ресторанах всегда предсказуемо, что даже если ошибка и случилась, то это не по злой воле произошло. Ну, бывает, что-то как-то не сложилось. И лояльные гости всегда простят ошибку и пойдут навстречу в данном случае. Т.е. для них ресторан – это больше, чем некое заведение общепита. Это место, где им комфортно. И как конфликты бывают даже в близком кругу в семейном, ну и что? Это же не значит, что семьи распадаются моментально. То же самое, и, слава богу, с ресторанами. Мне кажется, что важнее другое: неспособность ресторана или сотрудников адекватно реагировать на какие-то такие ситуации. Вот это страшно. Т.е. когда вы понимаете, что, например, пришла пара, джентльмен с барышней. И что-то там им как-то не так вынесли. Или, допустим, что-то пролилось – красное вино ей на платье и платью всё, хана. И что делать? "А вот вам от заведения тирамису!" Да иди ты со своим тирамису вместе. Т.е. реакция должна быть, я думаю, адекватной, а то и больше. "Не выносите счёт". Вот мне, например, всегда страшно, когда я задумываюсь о том, как реагируют мои сотрудники на ошибки, которые они сами совершают. Т.е. я очень надеюсь, что они сам умеют щедро реагировать. Что они не боятся реагировать так, чтобы у гостя не было сомнений, что им дорожат.

А у вас большая текучка кадров?

АМ: У меня небольшая. И я этим горжусь.

А у вас?

СГ: У меня есть, благо, сотрудницы, которые успели родить. Я их называть не стану, но есть те, кто родил уже двоих детей и вернулся.

АМ: У меня простой принцип: все мои активные действия, направленные на гостей, точно такие же суммы я трачу на сотрудников. Т.е. если я делаю розыгрыш "Vespa" мотороллера, который все гости любят и ждут (у нас традиционно проходит это), то точно такую же "Vespa" я разыгрываю через неделю, только для сотрудников. Потому, что они понимают, что для меня это однозначно – сотрудники и гости равноценны. И я никогда не допущу, чтобы кто-то унизил моего работника. Он для меня член семьи. В этом отношении я тоже, как и Сергей, стою на страже интересов...

Почему вы свои рестораны практически не закрываете на всякие юбилеи, свадьбы и тому подобные корпоративные вещи?

АМ: Потому, что, к сожалению, это такая материя – вот, например, корпоратив, или свадьба, или юбилей. Люди, которые любят наш ресторан и думают, что они получат ту же атмосферу в течение своего корпоратива, они ошибаются. Они не получат хороший вечер в нашем ресторане в формате корпоратива. Потому, что для меня мой ресторан, если говорить о "Пробке" Il Grappolo или если вы говорите про "Пантагрюэль", - это компания не больше 6-ти человек. Потому, что если компания больше 6-ти человек, общение исключено. А я настаиваю на том, чтобы было общение. Еда – это то, что объединяет очень близких людей и позволяет им говорить друг с другом, слышать друг друга. Поэтому я и против этих "андроидов" во время ужина и этих телефонов.

"АМ: ...в Италии или во Франции вы знаете, что официант – это профессия, а в России и в Украине это долгое время предмет насмешек."

"СГ: Посетители, вообще говоря, не всегда имеют право на мнение. Вот стреляйте меня."


Продолжение
23 березня, 15:23
(Продолжение)

АРАМ МНАЦАНОВ ТА СЕРГІЙ ГУСОВСЬКИЙ ПРО ПРИСТРАСТЬ ДО ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ

СГ: Я обеими руками голосую за то, о чём говорит Арам. И добавил бы ещё вот такое обстоятельство: мне, например, очень не нравится, когда ресторан в прямом смысле закрывает двери перед своими возможными посетителями. Когда вешается "спецобслуживание" или называйте как угодно это мероприятие.

АМ: Они расстроены.

СГ: Да. Т.е. приходит человек. Понятно, вы всегда можете сказать: не зарезервировал – твоя проблема. Но бывает так, что человек не зарезервировал. Бывает так, что это те самые гости, лояльные, самые что ни на есть лояльные клиенты, которые знают – им всегда найдут, как их и куда пристроить. Он приходит – и что, он должен клацнуть зубами и удариться лбом о дверь? Т.е. это не вопрос денег, которые вы можете заработать. В 2 раза вы больше заработаете за этот вечер с корпоративом, нежели бы заработали бы так. Но мне, например, больно по-настоящему, потому что в этот момент мы перестаём быть...

АМ: Домом.

СГ: Да, домом для кого-то. И когда человек пришёл, не зарезервировал и ему говорят "Ну, через час", то всё, тут ему остаётся только пенять на себя, что он не позаботился, так сказать, не позвонил. А если он пришёл и там висит какая-то табличка... Я свои лично переживания перекладываю, пытаюсь проецировать на переживания гостей. И вот в данном случае хотел бы, чтобы тут был знак равенства.

Почему вы до сих пор не открыли настоящий украинский ресторан? Я знаю, у вас есть русский, но не такой, о котором вы, я так понимаю, мечтали бы.

АМ: Нет, я могу сказать, почему, я понял. Совместный проект у меня был в Санкт-Петербурге – ресторан, который называется "Садко" с Юниаструм банком. И через 3 года я понял, что я не могу делать ресторан, если потребителем этой еды я не являюсь. Я являюсь ежедневным потребителем итальянской еды. Да? И не ежедневно – есть, например, итальянская еда, которая меня тоже очень привлекает и я её люблю. Русскую еду, я подумал, я ем только у родных по праздникам. И она меня полностью устраивает. Я никогда не буду ходить... и когда я не хожу в свой ресторан, он перестаёт быть рестораном, он становится формальностью. Там нет души. Т.е. это был и остаётся самым популярным туристическим рестораном напротив Мариинского театра. Так и называется – "Садко". Очень хороший. Но для меня вот эти группы туристов или туристы, выходящие из театра, они всё-таки вынуждено туда идут. Вот им нужно съесть какую-то еду.

А в Киеве есть хороший украинский ресторан?

СГ: Я, вы знаете, всё-таки продолжу Арама. А я надеюсь, что мой украинский ресторан ещё впереди. Я хочу построить украинский ресторан.

И какой он должен быть?

СГ: Это должен быть ресторан с хорошей украинской кухней.

А вы были знакомы, кстати, до проекта?

АМ: Да! Знаете, мы познакомились... Стали знакомиться, как люди, которые друг друга не знают, но разу друг друга увидели... Я 10 лет назад, я никогда не забуду, вошёл на терассу "Пантагрюэля", потому что приезжал в Киев погостить и жил в единственной тогда [пятизвёздочной] гостинице – "Премьер-Палац отель". И мне порекомендовали пойти в итальянский ресторан "Пантагрюэль". Я пришёл, сел на терассу. Через 20 минут я встретился взглядом с Сергеем, он встретился взглядом со мной. Он подошёл. 2-3 слова. И мы стали говорить на одном языке. Потом приехал его брат, насколько я помню, в Петербург и был гостем моего ресторана. И мы с ним переписывались и общались. И когда я бывал в Киеве, я заходил к нему в гости. И через некоторое время, я так понял, вы ему сообщили, что шеф-поваром проекта буду я. И это у него, конечно, вызвало искреннее удивление. (смеётся)

СГ: Радость!

АМ: Радость!

СГ: Да, это была радость.

АМ: А с Юлей мы познакомились... Я был знаком с семьёй Михалковых-Кончаловских до того, как Андрон Сергеевич сделал Юле предложение. И вы встречались на семейных каких-то событиях. Там, Новый год. Но мы никогда близко с Юлей так не... Ну, мы были знакомы и представлены. Понимали, что мы, в принципе, дружим. В семье я дружу с внуками, с детьми, с дедушками, с бабушками. А потом на проекте, когда нас уже жизнь так столкнула, то мы уже стали с Сергеем-то точно родственниками. С Юлей – нет, мы её любим, но я просто не могу сказать "Мы с Юлей стали родственниками". Но с Сергеем стали родственниками однозначно. Потому, что вот сейчас мы планируем что-то в нашей жизни на ближайшие месяца 3-4 и обязательно мы друг друга спрашиваем: "А ты где будешь в этот момент? В что ты собираешься [делать]?" В частности, вот в мае у нас Сергей приезжает ко мне. Но нам уже не надо ничего друг другу... Это вот, на самом деле, редкий случай. Я вот спрашиваю у людей: "А вот так всегда?" У меня это первый опыт работы на телевидении. Говорят: "Ты что? У всех профессиональные отношения". Но с Сергеем у нас настолько одни позиции – в ресторане, в бизнесе, во взаимоотношениях людей. Сергей для меня – это офицер. Если так сказать, то это офицер.

Из звёздного городка?

АМ: Нет-нет-нет! Вот просто офицер. Вот как были люди – офицеры. Это офицер ещё той армии.

Сергей?

СГ: А Арам Михайлович для меня командор. (смеются) Нам очень легко вместе. Т.е. есть какие-то части жизни, которые вот наложились одна на другую.

АМ: Да!

СГ: Любовь к Италии...

АМ: Смешно, но он в этот "Сент-Джонс", о котором я начал вам рассказывать...

СГ: Это в Лондоне тот ресторан.

АМ: В Лондоне. Он пришёл без всяких моих рекомендаций. Я ему начинаю здесь рассказывать на программе. Говорю: "Знаешь, там есть ???" И он мне говорит: "Я неделю назад там был. Я хотел это тебе рассказать".

СГ: "Я тебе книжку купил" "Да есть у меня книжка!"

А что для вас проект дал?

СГ: Мне кажется, что он хорошо напоминает о том, что всегда нужно оставаться человеком. Т.е. вот в рамках такого проекта, когда участники преднамеренно оказываются поставленными в положение такое стрессовое для них для того, чтобы они проявили себя. Наверное, легко сорваться куда-то туда, в линию сплошных конфликтов, ора и т.д. И в очень эгоцентричное, что ли. Т.е. возвращаясь к нашим отношениям, я надеюсь или, по крайней мере, мне кажется, что у нас никогда не было конфликта интересов. Т.е. никто не тянул одеяло на себя. Т.е. нам случалось перебивать друг друга, особенно во время дискуссий, связанных с блюдами, или ещё чем-то, но никогда не было, так сказать, ни в каком виде проявлено, что кто-то скептически относится к мнению коллеги по судейскому нашему корпусу.

АМ: Там ещё, самое главное, проект дал то, что новое совершенно ощущение, когда к тебе подходят люди и говорят: "Спасибо!", "Вы нам нравитесь" и "Дайте автограф". Это новое ощущение получить с таком возрасте... (смеётся) И это обезоруживает – раз. И, во-вторых, это настолько приятно. Я не знаю, если кто-то скажет, что это неприятно, он соврёт, наверное.

СГ: Я как-то ехал со съёмок из павильона, возвращался поздно – в час ночи, наверное – и превысил скорость. Остановил меня сотрудник наш доблестный. И я опустил окно. Он: "О!" Это первая фраза. (смеются) Не О меня зовут. Так вот, возвращаясь к тому, что дала "Адская кухня".Т.е. вот она дала как раз это хорошее напоминание, что не вредно оставаться человеком. Т.е. необязательно превращаться в жандарма или в сволочь и действительно орать и бросаться с кулаками на конкурсантов. Т.е. они живые люди, мы живые люди. И мне кажется, что мы сумели это и на обоих сезонах украинских, и на первом сезоне российской "Кухни" пронести. На самом деле, уважение к личности.

Вы оба неплохо выглядите, в хорошей форме. Но вы же, в принципе, рестораторы, должны много есть. Как много вы в течение дня вообще едите? И какие у вас любимые блюда?

АМ: Вы знаете, зависит от времени года, наверное. Сейчас меня немножко несёт куда-то в сторону плотной еды. (смеётся) Но, во-первых, я ем одно. Вот я выбираю всегда одно. Я не ем первое, второе и третье. Вот я ем рыбу – значит, я ем рыбу. Если я ем мясо, то я ем мясо. С гарниром, я имею в виду. Но в целом ем какое-то одно блюдо. Вот эту мешанину я не очень люблю. Поэтому стараюсь больше двигаться. Сергей очень много двигается. Больше меня гораздо. Он даже меня привёл на водные лыжи и поставил на водные лыжи. И даже я стал на монолыжи здесь, чем я очень горжусь. Я катаюсь тут на Трухановом острове. Да? Вот. Это его заслуга полностью. Если всё будет хорошо, он меня поставит ещё нормально... Я катаюсь на горных лыжах, но он меня нормально поставит. Я думаю, что если вы в день бегаете километров 7 или плаваете 2 или 3 километра, то вы моете есть что угодно в любой момент дня и ночи.

СГ: А если вы не бегаете ежедневно и не плаваете, вот как это делаю, вернее как не бегаю и не плаваю я... На самом деле, просто очень важно не переедать. Т.е. мне кажется, что страшнее для человеческого организма стресс, когда вот перед этой ложкой десерта всякий раз вы принимаете решение – съем или не съем? Вот, вроде бы, хочется, но надо бы не есть. И тогда вот это страшно. Если так – ешь. Толстей, пухни, пусть разорвёт. Потому, что помрёшь от другого, от этих переживаний. (остальные смеются) На самом деле. Это на сердце отразится и т.д.

АМ: У всех же бывает, когда человек говорит: "Я сорвался".

СГ: Ну да. И ничего страшного! В разных смыслах это может произойти.

АМ: Я на "Адской кухне", когда приносили это сало, я сорвался сразу. Я помню.

А какое вы самое последнее блюдо вы помните, которое вас поразило? Не обязательно в нашей стране, а где-то, которое было для вас открытием?

АМ: Сергей, что тебя поразило? Меня поразил, я могу сказать, просто потряс... Я был в Лондоне в таком ресторане, который называется "Сент-Джонс". Фантастический повар.

СГ: Мгх!..

АМ: Вот, вы видите? Сергей знает, о чём я говорю. Он удивил меня. Он мне сказал: "Возьми на основное блюдо рыбный пирог". Пирог с щукой взять на основное блюдо. Он говорит: "Ты сам его никогда в жизни не закажешь, но ты его возьми". Я взял. Мы дрались – нас было 2 человека – мы дрались. Мы заказали ещё, потому что вот там я сорвался – я съел 2 пирога с щукой. Но это был нечто невероятное, то, что этот человек делает с едой, конечно!..

СГ: Есть такой повар английский – Фергюс Хендерсон. У него очень интересная идеологема применительно к кухне: "From nose to tail".

АМ: "От кончика носа до хвоста".

СГ: Да. Причём свинья у него символом выступает в ряде случаев. Вот он от пятачка и до хвоста. Т.е. свинья должна быть употребима во всех её частях.

АМ: Сколько часов он делает эти из кожи чипсы? Из кожи он делает чипсы. Сутки, двое или трое они там сушатся.

СГ: Там салаты из ушей свиных и т.д.

АМ: Но если вы попробуете...

СГ: Т.е. помимо просто вот – карбонад...

АМ: Причём это всё просто. Никакой франц...

СГ: "Французчины"?

АМ: Я имею в виду это такие человеческие порции красивые. И еда которая тает...

СГ: Очень, кстати, такая "down to earth", т.е. домашняя в хорошем смысле. Т.е. так едят вообще, говорят, за пределами Лондона, или ели раньше. Т.е. было не до того, чтобы выбрасывать что угодно. Т.е. а в Риме что, иначе? Жаркое из бычьих хвостов или tripe это рубец, т.е. желудок. Т.е. всякие субродукты, которые не едят зачастую у нас... Ну, у нас – нет, у нас грех жаловаться.

АМ: Едят, едят.

СГ: Американцы, вот. Они едят всегда только филе. И если это птица, то вот только белое мясо, только грудку. Она вообще несъедобна. Что из неё можно сделать? Комбикорм. Из курицы, как я думаю, хуже части не существует. Да?

АМ: Остановись. (смеётся)

СГ: Вот впечатлило, кстати, если говорить об Америке, я был в конце года в Сан-Франциско. Это маленькое такое крошечное заведение такое, на углу одного бульвара стоит. И там готовят сэндвичи. И это как раз антитеза вот этим самым индустриальным делам. Причём они жаренные, я не думаю, что они самые полезные сэндвичи в мире. Но они фантастически вкусные и они фантастически живые!.. Т.е. это хороший хлеб, правильно обжарен, с правильным сыром.

АМ: Свежайшая начинка.

СГ: И он хрустит так, как должен он хрустеть. Вот он, я думаю, как раз сделан за вычетом всех этих наседающих гастроэнтерологов из журналов, там, чего угодно – Vogue или Gentlemen's Quarterly или Man's Health, или ещё там чего. Но это очень вкусно. И я думаю, что по большому счёту это очень правильно. Там будут и жиры такие, какие нужно, и удовольствие, которое вы получите от такой еды, – оно перекроет все проблемы, которые могут быть связаны с избытками ...

Я однажды ел вкусный хот-дог в 6 утра в Рейкьявике. Самый вкусный хот-дог был. (смеётся)

АМ: Это вот в той же будке, в которой Клинтон брал хот-дог?

Да.

АМ: Правильно я говорю?

Абсолютно.

АМ: Мы в одной будке питаемся.

А вот всякая экстремальная еда – всякие тараканы, ещё какие-то необычные, не знаю, змеи или ещё что-то?

СГ: Давайте от Италии не отвлекаться. Арам сейчас расскажет об Азии, а я об Италии. Мне довелось когда-то... Вот есть городок – Бароло. Есть вино всем известное "Бароло", "Бароло Барбареско", "Бароло Пьемонт". Область, в которой делается "Бароло Барбареско", есть одна из коммун, в которой делается "Бароло", она называется Бароло городок. И рядом с ним есть ресторан, такой, так сказать, очень современно организованный, стоит прямо в виноградниках. И вот там я, например, пробовал то, что по-итальянски называется "музетто аль барола". А "музетта" это вот именно нос коровы тушёный. Это самое было экстравагантное блюдо по части ингредиентов в Италии, которое мне доводилось есть. Очень вкусно.

АМ: Вы понимаете, для меня этот вопрос очень простой. Ведь когда говорят про азиатские какие-то вот эти какие-то придуманные эти тараканы, жуки какие-то китайские, тут у меня такой ответ: мы – это другая культура. То, что хорошо русскому, немцу – смерть. Или кому там смерть, я не помню. Но я помню чётко, что, например, итальянец может вам передать ощущение вот этого носа.

СГ: Коровьего.

АМ: Да, коровьего. И француз может вас провести как русского человека... Мы всё-таки одна культура такая большая европейская. Китайцы закрыты. Кто объяснит про таракана вам? Я вообще не понимаю. Поэтому рисковать я, например, никогда не стал.

СГ: Молекулярная, например...

Да, вот молекулярная.

СГ: Совсем уже экстравагантные вещи. Но это уже кухня, ушедшая совсем в сторону от своего исторического предназначения.

АМ: Да, да.

СГ: Мы пришли на самом деле поесть. Что не мешает, при этом, получать удовольствие. Потому, что это либо приготовлено вашими близкими и это вкусно, здорово, либо это ещё и технически как-то, так сказать, непросто, но, опять-таки, безукоризненно и продолжает оставаться вкусным. Т.е. в рамках остаточно широких вы можете получить, соответственно спектр блюд классный. А что касается вот высокой кухни, то там всегда будут какие-то приключения, связанные или с экспериментами, или с тем, чтобы поддерживать какие-то совсем выдающиеся стандарты свежести или ещё чего-то, но это стоит дорогого. Т.е. чтобы рыба всегда была такой, что ей два часа всего. И, соответственно, если она не продана в этот день, то мы её выбросили. Т.е. они не могут её как-то иначе утилизировать. Соответственно, будет сервис с официантом, приставленным непосредственно к вам, если мы о трёх звёздах говорим. Т.е. это будет винная карта какая-то там – такой том – и прочее. Ну, они должны быть.

Завтра утром люди проснутся. Посмотрят сегодня нашу программу. Чем вы посоветуете им завтракать? Идеальный завтрак от Арама Мнацаканова и от Сергея Гусовского.

АМ: Ой, мой любимый завтрак, могу сразу сказать, это творог со сметаной. Это моё любимое. Иногда я добавляю в него какое-то варенье – люблю очень малиновое. Чуть-чуть. И с удовольствием ем. И ещё я очень люблю яйца всмятку. Не знаю, это с детства люблю эти яйца всмятку. Но сейчас я понимаю, что, конечно, нельзя их съесть много. Но раз в неделю точно ем. Идеальный завтрак? Апельсиновый сок, наверное, выдавить себе. Или "выжать" как правильно сказать?

СГ: Приготовить.

АМ: Приготовить себе. Что ещё? Кофе. Если у тебя есть возможность пить кофе... Я люблю кофе на завтрак.

СГ: Моя рекомендация касательно завтрака простая: обязательно завтракать. Обязательно завтракать.

АМ: Вот это правильно.

СГ: Ни в коем случае не "Ах, я не нуждаюсь!.. Вот я привык, у меня чашка кофе, сигарета и побежал". Плохо. Или "побежала". Плохо. Организму нужно проснуться и войти в новый день. Мне комфортно с йогуртом. Можно чередовать. Это в какой-то день может быть йогурт, это может быть творог с рынка – настоящий, живой – со сметаной, это может быть яичница. Вот что угодно, но обязательно нужно завтракать. И легко дома готовить кофе. Я бы не рекомендовал покупать какие-то нелепые машины, которые готовят эспрессо, вот "только засыпьте зерно", потому что это всегда будет испорченный кофе. Окисленный кофе.

АМ: Маленькая-маленькая вот эта алюминиевая...

СГ: Итальянская мокка, которая скручивается. Туда молотый кофе засыпали и пока кофе готовится, у вас уже наполняется то ли кухня, то ли весь дом этим ароматом. Вот оно – утро пришло.

АМ: И я почему-то – не знаю, почему у меня так сложилось, может это какое-то предубеждение, – я очень плохо отношусь к продуктам, на которых написано "0 калорий", "no fat". Вот эти все продукты.

СГ: Потому, что это результат манипуляций.

АМ: Я их стараюсь не употреблять. Потому, что мне кажется, что это...

СГ: Это результат манипуляций. Точка.

АМ: Манипуляций.

СГ: Обезжиренное масло. Т.е. маргарин, химия.

Дякую, що були з нами! У нас в гостях були поціновувачі нормальної, справжньої, але дуже якісної їжі Арам Мнацаканов і Сергій Гусовський. Це було "Tkachenko.ua".


"СГ: Моя рекомендация касательно завтрака простая: обязательно завтракать. Обязательно завтракать."

23 березня, 15:12

МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ ПРО ПОЛІТИКУ ТА РЕЛІГІЮ

Добрий вечір! Це "Tkachenko.ua". Сьогодні у нас в студії віце-ректор Українського католицького університету, я думаю, громадський та релігійний діяч Мирослав Маринович.

Вітаю.

Вітаю вас. Ви виступили одним з ініціаторів т. зв. "моральної революції", необхідності "моральної революції" в Україні. Що ви вкладаєте в це поняття?

Бачте, в мене вже давно визріле таке дуже потужне відчуття, що ми імпортуємо з Заходу якісь парламентські механізми, якісь моделі розвитку, капіталістичні методи ведення економіки і т.д. Все, начебто, запозичуємо те, що прекрасно грає в інших державах. А у нас воно завжди чомусь спрацьовує "хотіли як краще, а вийшло як завжди". І в мене є єдине пояснення. Це пояснення я би хотів розшифрувати такою метафорою. В радянський час дуже часто закуповували технологічні лінії з-за кордону, але економили на матеріалі, кажучи: "Та ну що, ми не забезпечимо там матеріали? Все буде в порядку. Головне – технологічну лінію". Але не дотримувалися ГОСТу, не дотримувалися стандарту матеріалів і ця лінія технологічна через кілька місяців виходила з ладу. Приблизно те саме відбувається з цими технологіями суспільними, політичними. У нас інший матеріал людський. Він працює за іншими моральними законами, ніж ті, які працюють там, на Заході. Причому я не ідеалізую Захід. Я вже позбувся того суто дисидентського протиставлення "добрий Захід – поганій Схід". Але разом з тим на Заході можна піймати людину на корупції і ми щоразу чуємо, як якісь періодичні скандали з'являються там, але все-таки нормою для західного суспільства є те, що корупція – це осудливо, це зло, це недобре. Ти постраждаєш, якщо ти будеш корумпованою особою. У нас це норма. І от ця різниця є дуже сутнісною. Без зміни моральної нашої позиції у нас нічого не вийде. Ми будемо й далі начебто міняти наші еліти.

Ви ведете до того, що на Заході всі пам'ятаюсь 10 заповідей, а в нас їх навіть не розуміють?

Там виробилося дуже прагматичне відчуття: якщо ти порушуєш певні правила гри, тобі гірше. У нас, як говорять наші соціологи, наприклад, пан Головаха, у нас виробилася аморальна більшість, для якої діє правило: якщо ти дієш відповідно до якихось правил, до моральних чеснот, ти програєш, ти є лузером. І от ця ситуація є критичною для нас, вона є катастрофічною для нас. От.

Але в який спосіб це можна змінити?

Зараз досить цікава іде в Україні дискусія, принаймні в Інтернеті, в якій я беру участь на тему "Звідки починати?" І як правило,люди міркують так: ні, все-таки треба йти у владу, все-таки потрібно починати зверху. Щоби прийшла нормальна команда чесних людей і вони зламали хід подій у державі, щоби нове законодавство ввели. І тоді вже люди будуть підпорядковуватись цьому законодавству і жити чесно. Я не заперечую логіки, що хибне законодавство сприяє моральній деградації людини. Це правильно. Але не навпаки. Законодавство не зробить людину моральною. Людина моральна змінить законодавство. Тобто для мене все-таки головним є особиста воля людини змінитися і жити чесним життям. І це той шлях, який є досить логічним виглядає для людини релігійної.

Або для людини, яка все має якесь певне на рівні середнього життя забезпечення.

Може так, може так. Але для мене це очевидно, адже Христос пішов не... Іншими словами, якби ми себе поставили на місце бога, куди послати сина – у царські палати чи серед рибалок, простих пастухів? Саме сюди, саме знизу було трансформоване давнє суспільство.

Чому в Україні не сталося зміни політичної еліти? У більшості країн колишнього соціалістичного табору ця зміна відбулася. Чому не відбулося її в нас?

Мені здається, що ця еліта так і не віддала жодного разу свою владу. Вона лише змінювала вчасно прапори, кольори цих прапорів. Але вона завжди залишалася при сутнісній владі. Мінялися декорації, але не мінялася суть.

Вам було 25 років, коли Ви виступили одним із засновників українсько-гельсінської спілки.

27.

27.

(сміється) Так.

Достатньо, все ж таки, юний вік для того, щоб взяти на себе таку відповідальність. Що спонукало Вас, що змусило Вас втратити страх в той час?

Я би сказав словам Юрія Орлова, який в Москві, відповідаючи на подібне запитання, зробив такий жест і сказав: "Надоело". (сміється) Неможливо було зберегти людську гідність і залишитися безмовним. Це було абсолютно конфліктно всередині. І якщо молодий чоловік – а я був молодий, я хотів поважати сам себе. Якщо ти хотів цього, то ти мусив піти в опозицію до тієї системи, яка тоді була. Звичайно ж, ніхто в нормальному розум не хоче йти до в'язниці. Це було б суперечно якимись інстинктами самозбереження і т.д. Але, з іншого боку, була готовність піти туди задля збереження власної гідності, задля того, щоб сказати: "Ти стоїш на боці правди". Це розкішне відчуття! Воно допомагає пройти всі ті... Допомогло мені пройти всі ті роки переслідувань, ув'язнення, заслання. Так що мені сумно ,коли люди відмовляються від тої духовної позиції задля збереження своїх якихось тілесних задоволень, тілесних можливостей, які втрачають такий шанс для утвердження самого себе.

Але вас тоді була жменька практично. Звідки ви знали, на чиєму боці правда?

В тому-то й річ, що тоді для мене все було очевидно. Те, що обстоює держава, влада, КДБ – це неправда. А супротивне йому – тут правда. Це сьогодні важко. Сьогодні практично немає жодної політичної сили, яка була б криштально чистою. Сьогодні важно. А тоді було просто.

Але, з іншого боку, як всі формально виконували принципи морального кодексу будівника комунізму, так всі формально... Важко знайти людину в політиці, яка формально не є віруючою.

Я вбачаю в цьому інерцію оцієї подвійної правди, подвійної логіки. Коли є одна правда для офіційних ситуацій, а друга правда для особистого життя. Воно дуже добре лягло. Якщо в дисидентський час правду говорили лише на кухні, тримаючи, так би мовити, дулю в кишені, як тоді казали, то сьогодні людина приходить до церкви, якщо приходить взагалі і каже: "Ну, господи, то ж розумієш, що я мушу жити тим життям. Ну прости мене! Я грішний!" І це мені нагадує якусь пісню сучасну російську, в якій звучав такий рефрен: "Согрешу – богу помолюсь. Согрешу – богу помолюсь". І за цим стоїть дуже велика життєва логіка: я не можу змінити цей світ, а раз я не можу змінити цей світ, я ним живу усі 6 днів, а на сьомий день я приходжу до церкви і кажу: "Господи, прости". (сміється) Так що от такий баш-на-баш. Такий торг з Господом богом у нас виробився.

Ви до ув'язнення буди атеїстом.

Я не уникнув атеїстичного скепсису. Молодечого, якщо хочете. Я міг спокійно існувати без бога. Я шанував священників, бо інакше я би не шанував свого діда. Для мене сан священика – він мене якось зразу виструнчує. Хоча я розумію, що всі ми грішні і священики грішні. Разом з тим, пошана залишилася відмалечку. Але щоб сказати, що я все відлічував від бога – ні, я цього не міг би сказати. А потім табір... Ні, власне, навіть не в таборі. Головний злам відбувся тут, у Києві, в тюрмі КДБ. Я пережив три дні надзвичайних релігійних таких одкровень, після яких я вважаю ,що я став віруючою людиною.

Ви колись говорили, що в таборі існує коротке замикання між душею людини і богом. Чи потрібно обов'язково бути ув'язненим, щоб відчути це коротке замикання?

(сміється) Мабуть, ні, звичайно. Але саме тому говорять люди про те, що потрібен якийсь злам у житті, потрібен струс для того, щоб людина почала думати на ці теми. Я вам скажу щиро, я часом тужу за отією самотністю мого 5-місячного перебування у камері-одиночці у таборі, у табірній тюрмі, так би мовити. Там у таборі ще була тюрма для покарань. Ну і 5 місяців одиночки – це був фантастичний період перебування у діалозі з усім світом. Знаєте, якщо описати, як виглядало, у мене було таке враження, що була велика така куля – Земля – на яку я дивився збоку. І був бог. І я. (сміється) І цей такий трикутник дивний. Тоді ви аналізуєте світ з іншої перспективи зовсім. Перебуваючи на вулицях Києва, на вулицях міст неможливо цю перспективу відтворити. Але людина, яка потрапляє в якусь стресову ситуацію, так, вона ніби вистрибує зі світу. Вона перебуває поза світом у своєму болі. І тому вона може тоді осягнути певні речі.

Як ви ставитесь до останніх подій в українській православній церкві московського патріархату?

Мені дуже сумно. Домінує почуття якоїсь великої втрати. Я греко-католик, я не православний. Але мені дуже шкода, що релігійному світогляду взагалі сьогодні надається такий величезний удар. Те, що відбувається, це цинічне ламання ситуації, яка виробилася в цій церкві логічно, повільно. Це виростало все, воно все мало під собою певну логіку, ті тенденції, які були раніше у тій церкві. Я маю на увазі те, що називають українізацією української православної церкви, те її зближення з народом. Але що більше і, власне, в цьому для мене є найбільша трагедія, що люди секулярного мислення, люди, які є далекі від церкви, просто жахаються тому, що відбувається в цій церкві, і відсторонюються. Замість того, щоби церква являла приклади того, щоби породжувати якісь певні сумніви в души секулярної людини, чи на правильних позиціях вона стоїть, церква у особі архієпископа одеського Агатангела чи інших такого типу керівників в українській православній церкві, вона являє нам образ церковності, який є просто несумісним з ХХІ століттям. А це означає несумісний з тими паростками християнства, які можуть зародитися в душі людини сьогоднішньої, але через те не зародяться.

Як священики можуть, з одного боку, бути священиками, а з іншого боку, бути просто дуже багатими людьми? Може тому багато людей іде повз священиків і йдуть напряму в церкву або взагалі звертаються до буддизму, до йоги?

Так. Я цього не роблю з дуже простої причини. Я знаю, що в усіх абсолютно гілках людської духовності я можу натрапити на гріх. Я не маю ілюзії, що перейшовши з однієї гілки, перестрибнувши на іншу, я знайду там праведність. Так, дерево церков, дерево релігійних організацій розгалужувалося з такою, власне, ілюзією. Кожна нова гілка вважала, що вона буде праведною, а ц попередня, від якої вона відбрунькувалася, що ця погана і нечиста. Але сьогодні ми всі повинні зрозуміти, мені здається, що, так, крона дерева вже, здається, сформована. Тепер треба, щоби на кожній гілочці цієї крони виріс плід праведності, щоби виріс плід любові. Уже не потрібно конкурувати, уже не потрібно один одного звинувачувати, кидати тінь. Потрібно шукати, потрібно визнати, що ми слабкі, потрібно визнати свою недосконалість і просто всім разом подивитися угору.

А який спосіб уникнути озлобленості?

Це важко. Скажу абсолютно щиро, тому ще сьогодні, їдучи у потязі зі Львова до Києва, не приховаю, я був озлоблений на людей. (сміється)

А що трапилось?

Мене вражала цілковита байдужість, егоїстичність людей. Я просто не міг перевдягнутися, тому що люди не здогадувалися, що мені це треба зробити і заважали мені. Але разом з тим, я можу зрозуміти, чому людина потрапляє у стан гнівливості. Це є в природі людини. Ми не змінимо природу. Треба бути богом, щоб не виявляти цього. Але не можна це почуття перетворювати в легітимне почуття норми. Оце хибне. Тобто людина з цим повинна боротися. Тобто людина не має права приймати це як свою філософську позицію, як філософію свого життя. Спалахнувши, вона повинна відступити, заспокоїтися і відновити у собі стан людинолюбства, стан відкритості, стан, коли ти випромінюєш якісь добрі почуття. Я боюся окреслювати їх якимись категоріями. Просто добрі. Людина повинна світитися добром. І тоді вона правильним способом живе. Мені пригадуються фантастичні слова Василя Стуса, які він написав своєму синові з табору: "Людина повинна жити так, щоб голуби сідали їй на плечі".

Але навіть любов до України у багатьох патріотів, Україна у багатьох націоналістів починається не стільки з любові до країни, скільки з ненависті до її удаваних чи реальних ворогів.

Так. Так, це ви попали в абсолютну десятку. Це для мене головна причина, чому я не є в націоналістичних партіях. А бачу там домінування ідеології, яка породжує ненависть. Але я не бачу там любові. І я щасливий, що я в своєму житті побачив приклади тих націоналістів, які, власне, будували свій світогляд на любові. Для мене таким образом був Зиновій Красівський, покійний уже. Я з ним був у таборі одному і я просто пригадую собі, як його любили всі абсолютно національності, які були в таборі, – росіяни, євреї, мусульмани, інші. Всі його любили! Тому, що його любов до України виходила з любові до України. (сміється) І тому він автоматично шанував тих, хто теж любив своє – свій народ, свою культуру. А дуже багато сьогоднішніх "патріотів", люблячи, начебто, Україну, насправді будують свій світогляд на ненависті до інших.

Чому ви досі не вирішили піти у владу?

Ми маємо збережену квазірадянську систему. Але ця система має одну характерну рису: вона фантастично відновлює сама себе. І я не вірю в те, що я, прийшовши у цю систему, можу її одноосібно змінити. За усіма правилами структуралізму ця система або виштовхне мене...

Або поглине.

...або поглине, переробивши під себе. Я не хочу ні одного, ні другого. Але я вірю в те, що якась пасіонарна група людей може задати нову структуру, задати нову систему. Так було завжди в історії людства. Приходила якась пасіонарна група і вона задавала нові правила гри. Отже, я в це вірю. Я поки що не бачу реальної політичної сили, яка би могла проілюструвати це.

А ви бачите цих пасіонарних людей?

В Україні є маса розумних людей Любомир Гузар, він не є фахівцем у якихось суто професійних ланках. Але він є духовним авторитетом для мене. Разом з тим, я захоплююся, для прикладу, Хартівською правозахисною групою, яка зібрала прекрасних фахівців, які абсолютно можуть бути складовою частиною отого майбутнього світу. Я думаю, такі постаті як Речицький, наприклад. Це є юрист, це фахівець, це носій нових ідей. Він не має поки що затребування в Україні. Я думаю, що ми маємо блискучих соціологів – чи той самий Головаха, чи той Пасхавер. Це фахівці, які спроможні дати дуже цікаві пропозиції для України.

Серед політиків ви таких не бачите?

Серед політиків практично ні.

Що заважає всім цим людям, які дуже розумні і талановиті об'єднатися і дати новий поштовх?

Якби я знав відповідь на це питання, я би їх об'єднав. (сміються) Не знаю. Можливо, щось є у нашій етнопсихології. От ця теза про те, що "де два українці, там три гетьмани". Можливо, те, що кожен з них є настільки виразною індивідуальністю, що...

Не потребує інших.

Так, або не потребує, або не вписується в якусь іншу командну гру. Я не знаю!.. Тут мої висновки не є експертними. Але я все-таки думаю, що можна знайти таку систему координат, в якій це все заграє, в якій вони об'єднаються. Але це повинна бути радикально інша система. Повинна бути така міра довіри, щоби всі ці люди повірили і відкрилися.

Тоді це питання часу.

Перший раз Україна потягнулася до добра на зламі 80-90-х років. Тоді все суспільство чи принаймні активна частина суспільства вірила у свою спроможність змінити хід подій. Потім все це занепало. Другий період, другий раз цей спалах відбувся 2004-го року. Теж величезна віра у те, що нарешті ми можемо змінити хід подій. Потім теж все це занепало. Християнство утверджувалося в Київській Русі тричі, з трьох хвиль. Отже, я вірю в те, що буде ще одна хвиля. І я дуже-дуже хочу, я дуже надіюся, що нинішня якась така масова пошесть вважати, що якщо і буде черговий Майдан, то він буде войовничим, буде агресивним, що все-таки цього не станеться.

І буде за 20 років.

  Ну хай буде через 20 років! Але хай буде мирним, хай буде світлим. Ми нічого не осягнемо через кров. Через кров потім дуже важко переступати. Я волію, щоби ми ще, так би мовити, рік-два побули в такій катастрофічній, як на мене, сьогодні ситуації, дуже тяжкій. Але разом з тим, я хочу, щоби ми здобулися на якісь розумні світлі кроки. Ми маємо так багато розумних людей!.. Ну давайте зберемося, давайте повіримо в те, що ми можемо одне одного зрозуміти і не допустити якихось кривавих єгипетських чи якихось інших подій.

До я кого місця в "Біблії" ви найчастіше повертаєтесь?

Мабуть, останнім часом до процесу переходу іудеїв від Єгипту до Землі Обіцяної. Для мене внутрішнім відкриттям, прозрінням було те, що я усвідомив, що на цьому шляху була не просто пустеля, по якій блукали і очікували, доки відімруть ті, хто зазнав смак рабства, а коли з'являться нові покоління. Було ще щось. Була гора Синай з новим законом життя. Ось ключовий момент. Без цього не було би Землі Обіцяної. В Землю Обіцяну не можна увійти, маючи систему координат з Єгипту, з рабства. Потрібні нові правила гри. Тобто не трансформацію радянських правил, як ми маємо сьогодні, а нові правила гри, засновані на чесності, на божому законі, якщо хочете, на порядності, на правді, на добрі. І тільки після цього ми можемо нарешті увійти у цю Землю Обіцяну. Усвідомлення цього було для мене революційним.

Дякую! У нас сьогодні в студії була одна з рідкісних осіб, в сучасній Україні, яку можна назвати моральним авторитетом, Мирослав Маринович. Це була програма "Tkachenko.ua". Дякую.

6 березня, 11:42

КСЕНІЯ СОБЧАК ПРО ПОЛІТИКУ ТА ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Добрый вечер! В эфире "Tkachenko.ua" и у нас сразу после выборов в гостях Ксения Собчак, которая в последнее время выступает не только в образе светской львицы, но, в первую очередь, в образе политического журналиста. Здравствуйте!

Здравствуйте!

Вас сейчас можно увидеть на митингах оппозиции, вы стали политическим журналистом. Зачем вам ходить на эти оппозиционные...

Потому, что я в это верю. Я верю и разделяю эти те принципы и те идеи, которые там высказываются. Я так считаю. Я считаю, что есть какой-то момент – и я об этом писала в своём твиттере – есть какая-то точка невозврата. Для меня она была пройдена. И есть какие-то вещи, более важные...

И какая это была точка?

Ситуация. Связанная с рокировкой, с последующими думскими выборами, с какой-то тотальной несправедливостью и, главное, беспросветностью. И вот это ощущение того, что, с одной стороны, история моей семьи, история моего отца, история моей человеческой благодарности, которая... Она есть и она никуда не денется.

Благодарности?

По отношению к Путину за – я много раз об этом говорила – за то, что он помог моему отцу. Не мне!

А чем он помог?

Он помог в ситуации сложной травли политической, когда моего отца не перевыбрали на следующий срок, потому что были определённые интересы Москвы, Ельцина, сложные отношения с Ельциным и его командой. Было дано указание травить Собчака и в этот момент Собчака, который уже проиграл выборы, начали травить. Началась большая кампания, приехали журналисты из Москвы, начали писать клеветнические материалы. Было возбуждено уголовное дело и, собственно, с сердечным приступом Собчак вынужден был в сложившейся политической ситуации практически бежать в Париж из собственной любимой страны.

А Путин тогда уже кем был?

Он был начальником ФСБ в тот момент. И он очень лично помог и выступил против, на самом деле, даже ельциновского решения, т.е. он пошёл наперекор Ельцину в тот момент, сказав, что вот Собчака он не сдаст, и помог ему в этой ситуации, организовав его отъезд в Париж и выступив на его стороне. Это, безусловно, был благородный поступок. И по-человечески, я могу много раз это повторять, по-человечески я всегда буду этот поступок уважать и по-человечески уважать Путина. И я всегда большой противник того, когда люди выходят с какими-то личностно оскорбительными лозунгами против Путина. У меня как к человеку у него нет претензий. У меня к нему претензии исключительно как к политику.

А как ваша мама-сенатор относится к вашим политическим действиям в последнее время?

Она отрицательно относится к моим политическим действиям. Так же, как и я отрицательно отношусь ко многим её политическим действиям. Вы понимаете, эта ситуация... У каждого, наверное, своя судьба и у каждого свои испытания в жизни. В моей жизни, наверное, главное испытание – это то, что я не разделяю политическую позицию – и, причём, это происходит на протяжении уже многих лет, задолго до выходов на митинги – людей, с которыми меня связывают более чем близкие отношения. Такое иногда бывает. На этом построены древнегреческие трагедии, огромное количество классических сюжетов. И это трагедия моей жизни.

Т.е. вы с мамой активно ругаетесь, спорите?

Нет мы не ругаемся. У нас, знаете, такая позиция – мы вообще не разговариваем на политические темы. Это очень странно, но нет другого выхода сохранить нормальные человеческие отношения. Потому, что я не разделяю позицию моей мамы быть сенатором столько лет от Тувы, например. Потому, что в своё время Анатолий Собчак был именно тем человеком, который выступал против якута с русской фамилией и об этом говорил с трибуны Верховного Совета. И, вы понимаете, я считаю, что это, например, неправильно, я бы не стала так поступать. Но при этом это мой самый близкий человек. Понимаете, это очень сложное ощущение, когда тебя разделяют баррикады смыслов, а при этом соединяет родство, потому что родство – это грубый и прочный материал. А идеи в моей голове – это тоже очень прочный материал. И я не могу выбирать. Поэтому у меня есть вот это внутреннее ощущение того, что мне сложно, но я делаю свой выбор и никогда об этом не жалею.

Вы сказали о точке невозврата. Но ведь очевидны результаты выборов, как они, собственно, закончатся. Что дальше?

Нет, ну какая разница, какие будут результаты? Очевидно, что то, как обставлены эти выборы – это определённый такой фарс театральный, не имеющий никакого отношения к выборам в принципе. Поэтому ну какая разница – 60% наберёт Путин или 52%, или 146%. Это не имеет никакого значения. Система, при которой...

Тогда какое значение имеют эти протесты, если мало что поменяется?

Нет. Поменяться как раз должно многое. Я имею в виду, что когда выборы изначально сделаны под одного кандидата, когда, собственно, все остальные кандидаты очевидно проигрывают. И очевидно, что не регистрируют Явлинского, что невозможно собрать 2 миллиона подписей, что Явлинского не регистрируют, чтобы его голоса переданы Прохорову. Когда реальные оппозиционные партии, а именно 8 оппозиционных партий не были зарегистрированы. Всё это создаёт очевидную ситуацию, в которой говорить всерьёз о том, что у нас есть реальная альтернатива – её нету. Поэтому главная риторика на данный момент власти, это "А кто, если не Путин" понятно, что никто, потому что таковы выборы. Потому, что нам предлагают выбрать между сумасшедшим человеком, бьющим своего осла, и между таким глубоким стариком, который уже участвует во всех вообще выборах в современной России, – Зюгановым.

Но есть же ещё Прохоров.

Прохоров, мне кажется, это тоже отчасти...

И вы, по-моему, наблюдатель от Прохорова.

Я наблюдатель просто потому, что я долго думала пойти как журналист, по журналистскому удостоверению или от кандидата и просто, присутствовав на лекциях для наблюдателей, поняла, что у меня больше полномочий, если я пойду от кандидата. Поэтому, учитывая, что с Михаилом Дмитриевичем у меня есть какие-то отношения и я работаю в том числе в холдинге, я решила пойти от кандидата. И более того, наверное, я за Прохорова проголосую. Но это совершенно не значит, что в этих условиях это не что-то влияет. Так же можно было перечеркнуть бюллетень. Для меня в данной ситуации нет никакой разницы – за Миронова, Прохорова, Жириновского, Зюганова или зачеркнуть бюллетень. Это всё одно и то же, потому что сама система выборов, на мой взгляд, нелегитимна.

Вы ведь поколение нулевых. Есть такая версия, что поколение нулевых, которое выросло уже в достаточно уже обеспеченной Москве, сейчас, получив эти экономические свободы, насытившись уже, собственно говоря, экономическими преимуществами роста экономики России, сейчас созрело для того, чтобы, понимая, что впереди ещё, возможно, 12-14 лет правления одного и того же человека, решило, что политических, нравственных или каких-то моральных свобод ему как раз и не хватает. Эта версия к вам имеет какое-то отношения?

Вы знаете, эта версия имеет отношение к человеческой истории. Третий закон философии диалектики гласит – это закон отрицания отрицания. Люди, насыщаясь чем-то одним, хотят большего. Они начинают взаимодействовать и противодействовать тем людям, которые находятся у власти или являются старшим поколением. Этот вечный конфликт отцов и детей в разных формах. Но в данной ситуации мне как раз кажется что подобные исторические реалии как раз встречались. Но для меня, например, эта ситуация очень напоминает то, что происходило с де Голлем. Человек, который взял разрушенную Францию с расшатанной экономикой, с террористами, совершенно в диком упадке, поднял страну, создал новую экономику, разобрался с террористами и иммигрантами. И в 68-м году получил вот эту революцию молодых и сытых людей своей страны. И для него то было полным шоком.

И вы готовы сравнить Путина с де Голлем?

В этом смысле, да, я могу сказать, что Путин напоминает мне де Голля – дослушайте, что я имею в виду, – в той части, что как де Голль был в 68-м году был искренне обижен на свой народ, он не понимал, почему эти люди, которые выросли и были рождены при его руководстве и при том, как он создал из руин эту страну, почему они вышли против него. И так же, я думаю, Путин не понимает сейчас, почему эти люди, которые выросли, поколение нулевых, выросли в сытой нефтяной стране – чего им ещё надо? "Что вы с жиру беситесь?" я думаю, задавал, если сейчас грубо это свети, вопрос де Голль и задаёт сейчас этот же вопрос Путин. Не понимая, что реалии изменились что это другое поколение и что этих экономических благ – этого мало. Что люди хотят свободы, что люди хотят жить в других политических реалиях, люди хотят видеть другую страну и хотят видеть, что власть может сделать для этого поколения.

А как много этих людей за рамками Садового кольца?

Я думаю, что, безусловно, это всё равно меньшинство. Но вопрос не в том, что это меньшинство или большинство. Я прекрасно осознаю, что тот креативный класс, который есть, что тот средний класс, который наконец-таки был создан в России, это меньшинство. Это, знаете, наверное, грубо так сказать, но то правильно меньшинство. В том смысле, что всегда есть пассионарный слой общества, всегда есть 6, 8, 10% людей, которые занимаются таким вот... Являются форвардами страны. Интеллектуальная элита, люди, которые создают, креативят какие-то новые формы жизни, которые создают какую-то новую экономику, какую-то новую цивилизационную модель. И это всегда такие главные пассионарии. Именно они двигают общество, именно они являются лидерами. Именно этих людей нужно ходить и лелеять и создавать условия для того, чтобы они двигали страну дальше. А сейчас получается ситуация, в которой как раз вот этот пассионарный кластер – его не то что не поддерживают, его просто пытаются не замечать. Очевидно, что Путин говорит только со своим электоратом, только со своими верными 35-40-ка % людей, бюджетниками, людьми, которые имеют патерналистское сознание, которые зависят от дотаций государства. Он разговаривает с ними. Поэтому посыл про бандерлогов, про презервативы – он не то, что не понимает, что он говорит. Он говорит с этой частью населения, которым нравится эта риторика. И с этими новыми людьми он не знает, как разговаривать. Он их не очень уважает. Я думаю, что в глубине души он вообще их презирает. И он не понимает, что с ними делать, как с ними делать и надо ли вообще с ними что-то делать. А это именно те люди, которые являются сейчас интеллектуальной элитой страны.

Что будет с этими людьми после выборов? Т.е. их меньшинство, Путин их не слышит и не хочет понимать. У них впереди ещё много лет правления того даже Путина. Что будет если не с родиной, то с этими людьми после выборов?

Вы знаете, это дилемма уже, кстати, дилемма не этих людей это уже дилемма Путина. Потому, что дальше есть два вектора развития. Вектор развития один: ничего не меняется, репрессии, разгоняют любой палаточный "майдан" и жёстко подавляют оппозицию. Пройдёт какое-то время, эти люди смирятся с ситуацией и просто уедут. Они будут создавать свои интернет-ресурсы, свои рекламные агентства, свои туристические фирмы и свои рестораны в Париже, в Лондоне, в Праге, но не в России. Они просто уедут. И Путин тогда останется один на один со своим электоратом, с бюджетниками, с пенсионерами, которых он и будет кормить и, собственно, на них работать и переводить небольшой нефтяной бюджет, который будет оставаться от неких аффилированных структур, на их нужды. Если Владимир Владимирович видит такой путь развития своей страны, он есть. Он может быть осуществлён и мы все его видим.

И вы видите себя в качестве отъезжающих?

Ну, если ничего не поменяется, я не понимаю, как жить в стране, в которой у моего поколения нет будущего, где сидят одни и те же лица и один и тот же калашный ряд, где нет возможности, где нет возможности ни политической конкуренции, ни журналистской конкуренции, ни развития в профессии. Т.е. мне какой смысл оставаться? Я считаю себя профессионалом. Я человек, который хочет и умеет много работать. Мне, знаете, легче доучить до идеального свой английский язык и попробовать работать в Англии журналистом. Я надеюсь, что я работу всегда при своём уровне профессионализма найду. Чем работать здесь, когда у меня закрывают любой проект, который мне по-настоящему даёт энергию творчества, и разрешают работать только в развлекательных форматах. И так мыслит огромное количество людей. Если кругом оголтелые чиновники, коррупция, если нельзя открыть никакой малый бизнес, если тебя всюду зажимают, если тебе не дают развиваться. Одни и те же люди меняют позиции где-то там – "Этого мы переведём сюда, этого на "Единую Россию". Рокировки одних и тех же 10-ти людей и, собственно, никаких социальных лифтов и никакой возможности развития этим людям.

Но у Путина есть хороший аргумент, например, Украина. У вас там изображена Тимошенко на футболке.

Да. (смеётся) Это не мой герой, сразу могу сказать. Просто смешная майка.

Но мы это уже проходили в 2004-м году и потом было очень большое разочарование. И, в принципе, рассчитывать на то, что у вас придёт какая-то элита, которой на сегодняшний момент нет, на одного лидера – это, с одной стороны, сила, а с другой стороны, слабость. Они могут закончить тем же, чем и наши.

Могут, конечно. Послушайте, мы не должны бояться разочарований. Мы должны бояться отсутствия политической конкуренции. И пример с Украиной, на самом деле, показателен. Потому, что – да, действительно – "оранжевая" революция, наверное, не то, что я бы мечтала для своей страны. И то, что произошло потом, то же уровень коррупции и, собственно, такой же бардак и абсолютный хаос – ещё хуже, чем то, что было до этого. Но смотрите, что вы имеете в результате. Сейчас уже совершенно с другим Януковичем совершенно в другой ситуации – реальная свобода СМИ, реально действующие какие-то демократические институты. И всё-таки это не та Украина, которая была до "Майдана", согласитесь. И прогресс этот очевиден. И, безусловно, в ситуации, когда 12 лет маятник искусственно сдерживался в одной статической форме, он качнётся в другую форму. И я это понимаю, что этот качок мне лично как представителю среднего класса будет невыгоден. Потому, что очевидно, что если будут демократические выборы, реальные демократические выборы, то настроения в стране левые, социальные, социалистические. Будут выигрывать партии, находящиеся по эту линию политического спектра. Что мне, как человеку, разделяющему правые взгляды, мне это совершенно не выгодно. Но это та цена демократиииииииииииииииииии, которую лично я готова заплатить. И в том числе турбулентность, в том числе какой-то хаос – это тоже та цена демократии, которую мы тоже должны быть тоже готовы заплатить. Но это лучше, чем статика и абсолютная несменяемость власти в нечестной борьбе и в нечестной ситуации.

Т.е. вы хотите сказать, что просто так эти выборы для России не закончатся? Типа поговорила интеллигенция накануне выборов, а потом всё вернулось на круги своя.

Нет, невозможно уже запихнуть то, что было выпихнуто наружу. Это будет долгий процесс. Я не верю в то, что за 2-3 митинга что-то произойдёт и, вот знаете, организуется сейчас майдан и потом, не знаю, все пойдут на Кремль – этого не будет. Но я считаю, что 6 лет эта ситуация просуществовать не сможет. За 2-3 года, если оппозиция будет наращивать гражданскую активность и гражданское общество из младенца будет становиться подростком, я думаю, что за 2-3 года ситуация кардинальным образом поменяется. Но это 2-3 года. Это не месяц и не два.

Продолжение
6 березня, 11:42

(Продовження)

КСЕНІЯ СОБЧАК ПРО ПОЛІТИКУ ТА ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Вы долгое время работали в развлекательных программах, но, тем не менее, вы стали политическим журналистом. В какой роли вы себя чувствуете наиболее комфортно?

Это очевидно: конечно, политическая журналистика – это то, что меня всегда интересовало. Но просто у меня нет возможности это делать. И я делаю это сейчас в абсолютно кастрированном виде только из-за того, что Михаил Дмитриевич помог сделать так, чтобы эта программа переехала. Я делаю это в интернет-вещании и это, конечно, не аудитория федерального канала. И это, конечно, не мои амбиции. Потому, что я считаю, что унизительна ситуация, в которой профессиональные люди, которые достигли в жизни очень многого и являются действительно... Я не только про себя говорю, про многих журналистов. Они вынуждены работать кто на "Эхо Москвы", кто где-то в Интернете делать программу, кто где-то писать в журнале. А на федеральных каналах у нас полное отсутствие конкуренции и мы видим одни и те же лица, которых выбирают туда по принципу лояльности власти. Это несправедливая ситуация.

Вы вспомнили про Прохорова. А вы, в принципе, верите, что Прохоров – независимый кандидат?

Нет, я не верю, что он независимый кандидат. Т.е. я считаю, что, безусловно, это отчасти договорной матч. Другое дело, что вопрос, как он себя поведёт в этом договорном матче. Конечно, я уверена, что вряд ли бы он пошёл на президентство без какой-то формы согласования с Путиным, потому что ему действительно много что есть терять. Другое дело, что мы не знаем, какие это договорённости и как он поведёт себя дальше. Политика – вещь тонкая. Договорённости могут поменяться или он сам может поменяться. Он человек порядочный, это я точно знаю, и ситуация с Ройзманом это доказала. И из человека, который изначально пришёл на договорной матч, он может стать форвардом совей личной команды. Это покажет будущее. Пока он для меня кандидат, который участвует, в принципе, в нелегитимных выборах. Далее уже, может быть, в честных выборах он сможет стать сильной политической фигурой. А может и не станет никогда, мы этого не знаем.

Как вы относитесь к Навальному?

С большим уважением. Вы знаете, я вообще могу сказать, он был у меня на программе "Госдеп-2", первый выпуск. У меня удивительное ощущение, просто интуитивное, я не могу его ничем объяснить. У меня недостаточно для этого какой-то реальной информации и фактов. Но у меня есть ощущение, что этот человек станет следующим президентом России.

Блоггер, который стал знаменитым, может стать следующим президентом России?

У меня есть такое ощущение. Ещё раз говорю и тут важно сказать, что я не могу сказать, что я хочу этого или что я не хочу этого. Вот просто знаете, иногда бывают такие интуитивные ощущения какой-то неизбежности. Вот у меня есть ощущение, что этот человек станет президентом России. Как вот, знаете, в голливудских фильмах показывают продюсера толстого с сигарой. Он говорит: "Я верю, вот это будущая звезда!" Почему он так решил? Почему из сотни девочек он считает, что именно эта станет новой Мэрилин Монро? И потом сюжет фильма показывает, что он был прав. Вот я не толстый не продюсер и без сигары, но у меня есть просто некое ощущение от этого человека.

Вы выступали на митинге рядом с ним, но как-то вас не очень приветливо там встретили. Это связано с тем, что вы здесь и там, с вашим образом, с прошлым? Почему?

Ну я не здесь и не там. Я там, давайте так говорить. (смеётся) Я на митингах и я с оппозицией. И я не здесь и не там. И если некоторые люди не могут понять того, что модно разделять человеческое отношение и политическое – это, знаете, проблема этих людей. И в этом смысле, наверное, большинство людей живут по каким-то родственным связям. И даже если твой сын, не знаю, является антисемитом, а ты презираешь эту позицию, то ты всё равно его будешь защищать. Я не буду. Вот для меня мои принципы... Вот я ненавижу национализм во всех его формах. Я никогда не буду, даже если мой близкий друг будет разделять эту позицию, я всегда буду с ним биться, и спорить, и критиковать его в публичной плоскости. Но это не значит, что по другим вопросам мы не сможем быть друзьями. Я вообще не понимаю ситуации, что если вы дружите и если у вас есть близкие отношения и какая-то благодарность, то ты должен разделять всё, что этот человек говорит. Для меня это абсолютный бред и очевидная глупость. Для многих людей бред, наоборот, выступать против того, кому ты благодарен. Знаете, это, наверное, внутри каждого из нас какой-то закон.

И тем не менее, ваш твиттер, который стал основанием для цитат уже потом многих сайтов, других источников информации, очень часто изобилует ссылками на некие источники, которые знают, кого снимут, кого назначат. Я понимаю, что вы не скажете, что это за источники. Но эти источники явно находятся во власти.

Безусловно. У меня очень много знакомых и друзей во власти. Я этого совершенно не скрываю. Естественно. Вы поймите, это не мешает мне искренне считать, что мы живём в очень несправедливой ситуации и быть оппозиционером. Т.е. я не очень понимаю, как эти вещи связаны. Я не общаюсь с ворами и жуликами, у меня нету таковых среди моих друзей. Но у меня есть люди, разные. В том числе, богатые бизнесмены, какие-то чиновники, с которыми я общаюсь, которые иногда мне дают какую-то информацию. А есть люди, чью политическую платформу я совершенно не уважаю, но уважаю их умственные способности, интеллект или уважаю их мнение на какие-то другие темы. Это не связанные вещи. Знаете, я, например, никогда не ходила в кабинет к Суркову и осуждаю людей, которые туда ходили за очередными указаниями, как делать и как жить в той или иной ситуации.

Но с Сурковым-то вы знакомы?

Но при этом я с ним знакома, мы с ним часто общаемся. И опять же ,в каких-то общих компаниях мы прекрасно, замечательно общаемся, разговариваем. Но это есть большая разница – приходить в кабинет и общаться с ним потому, что он, например, близко дружит с Михаилом Фридманом, который является, в свою очередь, моим близким другом.

Михаил Фридман является президентом "Альфа-банка".

Да. Или со Светой Бондарчук и Федей, которые тоже являются моими друзьями. И я совершенно не одобряю Федину позицию и его вступление в "Единую Россию". Но он мой друг. Т.е. есть вещи, которые ты не разделяешь, тебе не близка эта позиция, ты её не уважаешь. Но мы с Федей дружим ещё до того, как родилась партия "Единая Россия".

А с Канделаки вы продолжаете дружить или поссорились?

С Канделаки я не продолжаю дружить, потому что она относится к тем людям, которые так же, как и многие другие – вот те люди, от чьего имени вы задаёте мне вопросы, – не понимает, как можно дружить и не разделять позицию. Т.е. я готова с этим человеком общаться и у меня нет к ней как к личности, как к девушке ни одной претензии. Она прекрасная, симпатичная, красивая девушка, талантливая телеведущая. И я с удовольствием бы с ней продолжила общение. Но! Когда Тина Канделаки подписывает "письмо 55-ти", я и моя гражданская позиция внутри меня, мы вместе молчать не можем. И я пишу "письмо одного", где я её жёстко критикую. Когда Тина Канделаки облизывает в прямом эфире Медведева, я не могу об том не написать и не высказаться. Но если мы с Тиной будем обсуждать, не знаю, платье из новой коллекции, или корпоратив, или какую-то совместную программу, у меня вообще нету этого... Вы знаете, люди все разные. У меня гена этого нету. Я могу с вами спорить кричать и не соглашаться, но если у нас дружеские отношения по другим темам, я тут же отсекаю это и говорю совершено по-другому с человеком. Это моя позиция и я уважаю людей, которые это совмещают. "Вот ты мне друг? Петров, скажи" "Да, несомненно". Вот если мы друзья, я во всём согласен и я всегда поддакиваю и лью воду на твою мельницу. У меня не так.

Здесь недавно в студии была Чулпан Хаматова, которая рассказывала о себе, о совей работе. А вот недавно увидел ваш клип, который является своеобразной пародией на её агитацию за Путина.

Зачем вам было делать эту пародию на такого искреннего и открытого человека, который вроде делает и дело хорошее?

Ну, я очень уважаю Чулпан Хаматову и к ней прекрасно отношусь. Более того, не так давно был благотворительный вечер у Наташи Водяновой и Чулпан сама ко мне подбежала и говорит: "Ксения, я так вам благодарна! И спасибо вам большое, потому что именно опираясь на вашу журналистскую работую..." На интервью, которое я делала с Владимиром Киселёвым – это президент фонда федерации – она, собственно судится с ним сейчас на основании этого интервью и того, что он нам там наговорил. Поэтому я к ней отношусь с большим уважением. Я просто решила высказаться и мне кажется, что этот клип отражает те настроения и то ощущение от предвыборной агитации, которое существует сейчас в России.

Т.е. вы не верите, что Чулпан могла сама так вот добровольно...

Нет, я как раз верю! Но это была некая пародия на то, как люди представляют, что это происходит сейчас с доверенными лицами и с теми, кто высказывается тем или иным образом за главного кандидата. Собственно, я как раз думаю, что Чулпан сделала это сама. Это как обычно бывает: что-то позвонил, я думаю, даже не сам Путин, а скорее всего Громов, например. Сказал: "Вот сделаем ролики. Сниметесь?" "Снимусь". Т.е. я думаю, что это был какой-то такой диалог, учитывая, что Путин действительно очень помогал её фонду. Я думаю, что это была ситуация, в которой отказаться было, мягко говоря, тяжело. А уже дальше из этого была раздута некая история. И Чулпан очень умно делает, не комментируя это никоим образом, не говоря ни "да", ни "нет" и оставляя это пространство для домыслов. Поэтому я как раз не считаю, что её принудили и заставили.

А кого-то принудили и заставили? Или кто-то не мог отказать, скажем так?

Да нет. Вы понимаете, это же не так работает. К сожалению, порог человеческой порядочности за последнее время снизился и находится сейчас на уровне плинтуса. Понимаете, раньше, когда была сталинская эпоха, когда был Советский даже Союз, брежневские даже времена, хрущёвские, всё-таки уровень жертвы, которую нужно было приносить за то, чтобы оставаться свободным и порядочным человеком, был другой. И, понимаете, одно дело, когда ты делаешь выбор – либо ты подвергнешься репрессиям, и твою жену посадят в тюрьму, или тебя сошлют на Колыму, если ты не выскажешься за линию партии, а другое дело, когда тебе не дадут денег отремонтировать театр, или тебе не профинансируют выпуск машины "Маруся", или тебе не обеспечат пост в общественной палате. Ставки-то невелики, но даже на эти ставки люди клюют с удовольствием и делают вещи неискренние и вещи, в которые они не верят, за очень умеренную плату. Я считаю, что это, конечно, веха времени.

Я вот слушаю и видел вас в юные годы, скажем так, совершенно в другом образе. И сейчас я вижу совершенно другого человека. А что это было? Это желание показать себя, получить опыт? Что вы получили от вот этого такого фееричного проведения жизни?

Я получила интересную жизнь. Я могу сказать, что вот точно за что мне не будет стыдно, это за то, что я искренний человек. Я искренне говорю то, что говорю сейчас, и я была абсолютно искренней тогда. Я не буду говорить, что это была какая-то маска, чтобы меня настоящей никто не увидел. Я была такой тоже!.. Да, я тоже была пошлой дурой в розовых бантах с ярко-белыми волосами, несущей какую-то просто невероятную чепуху. Я в тот момент искренне была такой. И это тоже часть моей жизни – весёлой, беззаботной. И я правда прожила какое-то количество лет, будучи таким infant terrible. Да, я была таким человеком. Я стала меняться. Многие заметили эти изменения сразу, многие, как и вы, заметили их только сейчас. Но это процесс жизни. Эти изменения не произошли за один день. Они происходили уже последние лет 5-6. Просто, знаете, сейчас это попало в фокус. Но эти изменения, если вы посмотрите мою карьеру, мои журналистские работы в журнале "GQ", мои статьи в "Русском пионере", мои статьи в "Татлере", мои эфиры на "Серебряном дожде", это долгий процесс. Просто, знаете, "Дом-2" в этом смысле всегда перевешивал два эфира в неделю на "Серебряном дожде" и всегда, наверное, будет перевешивать для определённой части общества. Сейчас просто вот ситуация сложилась так, что большее количество людей увидели эти изменения. Но это был путь от 20-летия к 30-летию.

Кстати, по поводу "GQ": вы брали интервью у Кадырова. Я себя чувствовал очень счастливым человеком, когда оттуда уезжал с этого интервью. А вам хоть чуть-чуть боязно там было вообще?

Да, это, наверное, был мой единственный опыт, когда я спала с девушкой в одной постели. Потому, что мы поехали туда с моей коллегой Ксенией Соколовой брать интервью. И нас поселили в разные спальни в этой резиденции. Нам было ночью страшно и поэтому Соколова пришла ко мне и говорит: "Слушай, мне неуютно. Давай будем спать вместе. Извини за это бестактное предложение". (смеётся) Не смотря на то, что мы не являлись близкими подругами. Я говорю: "Ксюш, давай". В общем, мы провели эту ночь вместе и как-то нам было спокойнее. Но я могу сказать и я горжусь этим фактом, что я как раз поехала в Чечню сразу после окончания войны, когда ещё взрывы выли, ещё Чечня была похожа на один большой Сталинград. Я была в абсолютно разрушенной Чечне. Я была с артистами, мы делали первый благотворительный концерт там. После чего добрые журналисты написали, что я открывала аквапарк, что, конечно, является абсолютным бредом. Но я была там и видела, в каком состоянии была эта республика. И, конечно, в том отношении Рамзан Кадыров сделал большое дело. Причём вы из интервью, наверное, это видели – он не мой герой.

Я с ним сам разговаривал. Поэтому у меня есть свои выводы по этому поводу.

Вы не считаете его идейным человеком?

Безусловно, он идейный человек, но какой ценой. Всему есть, скажем так, грань.

Ну, грань, безусловно, есть. Но знаете, у меня больше вопросов к нашему руководству страны. Почему мы, великая страна Россия, должны платить контрибуцию Чечне? Я иначе вот эти переводы денег, которые Кадыров говорит, что приходят к нему от Аллаха, я иначе эти безумные траты не воспринимаю. И в этом для меня много вопросов. Но это вопросы не к Кадырову. Вопросы к Кадырову у меня бы были, если бы, как и большинство населения нашей страны, я бы приезжала и видела, что вот нефтяные деньги идут, а воз и ныне там. А в стране за всё время во всех сферах ничего не сделано.

Заканчивая эту тему, я хотел сказать, что меня поразило не столько что Россия платит контрибуцию своеобразную, сколько ощущение подавленности, определённого страха, скованности. Находясь там, ты себя не чувствуешь уютно точно.

Это правда.

И ты не находишься на территории...

Ты себя чувствуешь очень неуютно. Ну а это не очень твоя страна вообще. Вот у меня было такое ощущение. (смеётся)

В разных странах бывал, да. Но...

Это не очень твоя страна. Это факт. И, более того, мой прогноз, что в течение ближайших 10-ти лет мы Кавказ потеряем. Я не считаю, что мы удержим эту историю. Честно. Мне кажется, что мы это всё ещё увидим и какой-то вид распада или войны точно будет. Т.е. пока это всё, конечно, невероятная дружба и сотрудничество. Но, мне кажется, уже по тому, как вы очень правильно говорите, по этому ощущению там, ощущению чужака, мы уже потеряли его. Уже мы, собственно, платим за верность. А дальше вопрос, в какой момент верность перейдёт в неверность, на каком миллиарде долларов, это вопрос времени.

Вас "Форбс", по-моему, относит к разряду женщин обеспеченных, скажем так, а какие-то другие журналы – к разряду женщин очень знаменитых. Вам что больше гордость доставляет – быть знаменитой или богатой?

Я не чувствую себя богатой. Но, наверное, так говорят все богатые люди. (смеётся) Знаете, есть хорошая английская поговорка: "You can never be too rich or too thin", "Ты никогда не можешь быть слишком богатым и слишком худым". Вот. Я всегда себя чувствую толстой и бедной. (смеётся) Поэтому я в этом смысле жадный человек, наверное. Но, слушайте, удовольствие доставляет не знаменитость сама по себе и не деньги. Удовольствие доставляет самореализация в жизни. Я думаю, что это самое главное – ощущение пульса жизни. Когда ты любишь свою работу, когда тебе интересно жить, когда ты не врёшь сам себе, когда ты не являешься скопищем компромиссов с самим собой. Вот это самое ценное. И знаете, сейчас я переживаю очень счастливый период в жизни, потому что вот когда этот последний камешек от был сброшен с плеч, когда произошла вся ситуация, связанная с тем, что я перестала молчать и стала говорить то, что я на самом деле думаю, не говоря себе, что нейтралитет – это не предательство. В какой-то момент нейтралитет стал предательством. И в тот момент, когда я так почувствовала, я стала говорить. Этот камень был сброишен и у меня такое ощущение вот какой-то внутренней честности и правды, что это так дорого мне и это дорогого стоит. Правда, это очень круто.

Чувство внутреннего спокойствия. Говорят, что вы занимаетесь и вам его помогает сохранять йога. Якобы есть какой-то ещё здесь, в Киеве, человек, который вам помогает.

Вы знаете, я мгу сказать, что у меня это, наверное, большая часть жизни. Это не просто йога, это духовные практики, связанные с этим. Я очень интересуюсь буддизмом, даосизмом. Я не могу сказать, что я религиозный человек, но я очень много читаю духовных, философских книг и много занимаюсь йогой – каждый день минимум 2 часа. И здесь, кстати, у вас потрясающи есть человек – Андрей Сидерский. Я считаю что этот человек – ну просто такого масштаба России точно, масштаба Украины, масштаба вообще вот всего нашего постсоветского пространства. Человек, который очень много сделал для культуры ведической и вообще духовных практик вот на этом пространстве. И это правда: я приехала в Киев специально для вашей программы, при этом вместе с чемоданом первое, куда я поехала, это к нему в студию. Вместе с оранжевым чемоданчиком приехала, переоделась позанималась полтора часа йогой и уже потом поехала в гостиницу приводить себя в порядок, на съёмки, к вам. Для меня вот общение с этим человеком и то, какого масштаба этот человек, – это дорогого значит. Так что вы можете гордиться тем, что вот у вас есть такой потрясающий учитель – Андрей Сидерский.

Через 10-15 лет кем вы себя представляете?

Я себя не представляю. Я же увлекаюсь буддистской философией. Я стараюсь жить моментом настоящего, я стараюсь чувствовать жизнь здесь и сейчас и каждую минуту времени принимать правильные решения – нравственные, правильные и решения, которые соответствуют моему внутреннему ощущению. Как только ты начинаешь жить будущим или прошлым, ты перестаёшь жить. Я так считаю.

Спасибо вам за разговор! Это была Ксения Собчак, которая для меня выступила, по крайней мере, не в совсем привычном амплуа. Не надеялся, но очень рад. Спасибо. Это было "Tkachenko.ua".

28 лютого, 15:20

ВАЛЕРІЯ В ГОСТЯХ TKACHENKO.UA

Добрый вечер! В эфире программа "Tkachenko.ua". Сегодня у нас в студии Валерия.

Как вам в Киеве?

Замечательно! Признаюсь, я люблю этот город. Здесь какая-то совершенно особая атмосфера. И с какой бы целью я не приезжала, мне здесь нравится всегда. И в любое время года.

Говорят, недавно вы были в Африке.

Да. Совсем недавно. Ещё неделю тому назад.

Что вы там делали?

Это были выступления. Достаточно такие закрытые, для представителей местной элиты – там тоже такая есть. (смеётся) Для членов правительства.

Это в какой стране было?

Это в трёх странах. Кот-д'Ивуар, Экваториальная Гвинея и Габон. Вот такие вот экзотические страны. Прежде, чем туда поехать, мы сделали прививки. Тем не менее, мы отказались пить таблетки от малярии, поэтому мы боялись каждого пролетающего комара, видели в нём малярийного. Поэтому мы брызгались всякими защитными средствами. Столько химии наглотались, по-моему. Но что делать? Это опасно.

В какой-то из этих стран был Чемпионат...

Да, в Экваториальной Гвинее.

В Экваториальной Гвинее в Африке.

Было открытие Чемпионата по футболу. В общем, я была приглашена на это самое мероприятие торжественное. Было потрясающе красивое открытие, грандиозный концерт, просто как Олимпиада открывается, действо такое впечатляющее. Вообще-то, это было первое моё посещение какого бы то ни было чемпионата. Тем более, я начала сразу с такой экзотики! В общем-то люди очень неагрессивные. Им там так жарко, что им просо лень. (смеётся) Вот. Темпераментом они не отличаются, вот что я заметила.

Вы не попали там ни в какую историю?

В историю – нет. Просто мне не нравится особое какое-то отношение к своим согражданам. Они так мирно выстроились в линеечку для того, чтобы пройти на территорию стадиона. С билетами, так дружно, рядами. А для того, чтобы проехать на правительственной машине, чтобы народ вместе с этими машинами тоже в ворота не побежал, чтобы их же не задавить – из лучших побуждений – их просто слезоточивым газом решили. Вот таким образом останавливали народ. Видимо, словами не понимают – слезоточивым газом. Я сначала не поняла, поскольку мы ехали там в какой-нибудь машине десятой, там даже пробка из машин была. И вдруг вижу – люди бегут, кашляют, чихают. И вдруг чувствую, нашу машину тоже, мы все просто в дыму в каком-то, сразу перекрыли фильтры все. Тоже немножечко хватили этого газа. Я думаю: что происходит? Я думала, что уже какие-то волнения, война может уже началась. А оказывается, это нормально. И потом уже дальше второй раз так. Т.е. люди с первого раза не поняли, что вот так, если туда прорываться, то газом будут их морить. (смеётся) Был второй раз и третий. После третьего раза я уже как-то спокойно к этому отнеслась. А ведь на билетах было написано "Добро пожаловать!", люди по билетам шли. Ну, в общем, как-то так вот, не очень гуманно они к своим согражданам.

Вы сейчас много путешествуете. Помимо экзотических стран, в основном в цивилизованных странах пребываете. Но родились вы городе Аткарске, в Саратовской области. Как проходило ваше детство в этом славном городе?

Ой, у меня замечательное детство было. Знаете, я хочу сказать, что это маленький городок, в котором было всё понятно. Была интеллигенция, были какие-то заводы, были какие-то предприятия, какая-то была культурная жизнь. Люди приезжали на гастроли, были какие-то свои театры, местные коллективы самодеятельные. Было очень-очень интересно и спокойно там жить. Я могу сказать, что я – раньше, во всяком случае, так было – где бы ты не жил, программа она везде в школе одинаковая. Если человек учится, он учится везде, если у него есть стремление какое-то. У нас была очень крепкая музыкальная школа, которую возглавлял мой папа. Собственно говоря. Это они с мамой эту школу вывели на такой уровень. Я, закончив аткарскую музыкальную школу, поехала поступать в Москву в Гнесинский институт, без музыкального училища. Т.е. это говорит о том, что школа была действительно очень и очень высокого уровня. Вот так прошло моё детство. Я пела везде, где могла.

А вы были уверены, что из Саратовской области вы поступите в гнесинку?

Ну вот я была такая уверенная в себе девица, надо сказать. (смеётся) Я, поскольку была звезда такого местного масштаба, я, наверное, ещё даже не понимала, что я многого не умею, многого не могу. Я была просто очень уверена в своих силах. И вот смелость города берёт. Это такое возможно только в юности, когда ты ещё мало чего понимаешь, а просто вот есть какая-то энергия такая, которая просто сметает всё на своём пути. Вот так было в моём случае. Я действительно с лёгкостью преодолела все препятствия и сдала все экзамены. И все люди, которые были более опытные, более взрослые – я вообще была самая маленькая, мне было 17 лет. Всем было 21, 22, и 25, и 30. Я ещё помогала всем, поступавшим вместе со мной. Школьные какие-то предметы подтягивать, где-то что-то какие-то вопросы у кого были. Давала списывать на экзаменах всем. Такая была наивная чукотская девушка. А мне мама говорит: "Вот ты сейчас им помогаешь, вот они поступят, а ты нет". А я вот как-то и не могу по-другому. И слава богу, что я всем помогала. Потому, что действительно, многие не поступили...

Они не поступили.

Нет, многие не поступили, на самом деле, из тех, кому я помогала. И те, кто поступил, остались на долгое время моими товарищами и друзьями очень хорошими.

А такие преподаватели как Кобзон и Великанова вас как-то не опустили на грешную землю?

Нет. Мне было очень интересно заниматься! Я, наверное, больше занималась с Геленой Марцелиевной, чем с Иосифом Давидовичем. Наверное, потому что у неё был такой подход чисто актёрский. Мне было безумно интересно. Мы с ней разбирали песню просто по слову, по кусочкам, по деталям, по настроению. Вместе рыдали, вместе смеялись, вместе переживали что-то. Она ко мне очень хорошо относилась! Она меня очень любила и все понимали, что я её любимая ученица. Она была женщина очень такая прямая. Она говорила в лоб то, что она думает. За это её многие недолюбливали. Конечно, если она вдруг... Кто-то, допустим, поёт, выступает, а у нас занятия коллективно в основном проходили, если что-то ей не нравилось, она могла просто камня на камне не оставить. Она была очень женщиной интеллигентной, она это делала в очень интеллигентной форме, но так, что лучше вообще... (смеётся) Все боялись этих её разговоров. Но у нас с ней отношения складывались. Жаль, что её нет сейчас. Она всегда мне говорила: мы способны на большее. Даже когда я вот делала уже первые шаги на сцене, у меня появились уже какие-то первые клипы...

А когда вы, кстати, почувствовали себя знаменитой? В какой момент?

Знаменитой? Я не знаю. Я почувствовала себя узнаваемой. Меня стали узнавать на улицах вдруг. Я вроде бы жила обычной жизнью. Я, по-моему, шла куда-то в магазин. И вдруг я попала в какое-то скопление народа. И вдруг я понимаю, что многие люди и этой толпы... Вдруг началось какое-то движение.

Сколько вам было тогда?

21, по-моему. И я понимала, что что-то такое происходит. "Ой, меня, по-моему, узнали". И я почувствовала такую неловкость. Я думаю: "Что мне теперь делать?" (смеётся) Я шла в магазин просто так. И как-то стала с того момента уже не так свободно ходить по улицам.

У вас были какие-то музыкальные предпочтения? Или всё, что вы пели изначально, это соизмеримо с вашими вкусами?

Ой, я прошла такой период какой-то сложный эволюционный. И вкусовой тоже. В детстве, конечно, я была абсолютно всеядна музыкально. Потому, что всё, что было доступно на тот период времени, то я и слушала. Мне просто нравилась музыка самая разная. Мне нравилось петь всё подряд. Наверное, моей большой любовью в возрасте 16-17-ти лет был джаз. И мне казалось, что вот только эта музыка достойна внимания и ничего другого я не хочу. И потом, когда приехала в институт гнесинский поступать – ой, тоже наивная очень была – Иосиф Давидович спрашивает: "А какую музыку вы любите? Вот вы приехали в институт учиться. Что вы хотите петь?" Я говорю: "Джаз". И пришла учиться к Кобзону. Ну нормально так ответить было? Так только в 17 лет можно было сказать. (смеётся) Вот. И потом, на самом деле, стали расширяться мои музыкальные горизонты. Я поняла, что не только джаз есть, есть и рок-музыка, есть и популярная музыка – она совершенно разной может быть. Мне казалось, что чем сложнее музыка, тем интереснее. Поэтому когда мне поначалу предлагали какие-то очень простые песни спеть, вот, скажем, такую песню как "Самолёт", я вообще не понимала, что это за песня такая. Мне даже было неловко её петь. Вот я помню вот это чувство неловкости – а что же там петь? А потом уже начала понимать, что порой чем меньше петь в песне, тем сложнее. Тем сложнее эту песню подать, тем сложнее она может быть даже по звуку, нужно найти какое-то правильное звучание. Не просто громко, красиво, витиевато что-то какие-то фразы выдавать, а именно вот с чувством, со смыслом. Не всегда использовать на всю катушку свой голос. Вот этому тоже надо было учиться.

Вы компромиссный человек?

Я компромиссный, да. Я компромиссный, но в то же время я достаточно целеустремлённый. Я в какой-то момент иду на компромисс, я согласна. Но всё равно, я потихонечку буду свою линию гнуть, я буду к ней устремляться. Но мне кажется, что я человек разумный. Потому, что я готова принять точку зрения другого человека.

Вы знаете, когда я готовился к интервью, я смотрел передачу "Пока все дома" 2001-го года.

Да. Я помню эту передачу.

Очаровательная программа. Вы втроём с детьми, с Шульгиным.

Да.

Продовження
28 лютого, 15:20
(Продовження)

ВАЛЕРІЯ В ГОСТЯХ TKACHENKO.UA

Но вы были настолько грустны и печальны. Что тогда случилось? Вы снаружи были идеальной парой, все о вас говорили

Ой, ну это же в один миг случилось. Т.е. это случалось изо дня в день на протяжении 10-ти лет. Поэтому это было, наверное, такое моё постоянное уже внутреннее какое-то состояние. Что я в какой-то момент времени не смогла его даже контролировать. Если я раньше могла ещё одевать маску какой-то весёлости, беспечности, счастья, в какой-то моменту у меня уже истощились, видимо, ресурсы. Видимо, уже даже сыграть не было сил. Я, кстати, тоже недавно смотрела, чтобы вспомнить, какие детки были маленькие, забавные. И думаю: "Боже, как же там похоже, правда". Ну вот так, да.

Т.е. вы терпели?

Конечно, я терпела. Знаете, как очень часто женщины терпят во имя своих детей либо потому, что не могут найти выхода из ситуации. Я терпела. Знала совершенно точно, что сколько верёвочке ни виться... Что будут какие-то обстоятельства, будет ситуация, когда я смогу вырваться. Я просто ждала какого-то такого удобного момента. Действительно, когда у тебя на руках младенец, это физически очень тяжело осуществить.

А что спровоцировало такое поведение мужчины, с которым долгое время...

Что провоцировало?

Что провоцировало.

Ой, да всё, что угодно. Не так стоишь, не так сидишь, не так говоришь. Даже и поводов не нужно было. Нет, это просто такой вот типаж. Вот такой абсолютно неуравновешенный, закомплексованный. Я так думаю, всё от комплексов. Даже не потому, что человек изначально вот такой плохой родился. А потому, что вот, наверное, от какой-то неуверенности внутренней. И человек искал обиды всегда вокруг. Там, где её и быть даже не могло. И это какая-то такая нездоровая реакция на любые вещи.

А не потому, что вы слишком открытый и волевой человек?

Я думаю, что ему конечно, было со мной ещё сложно потому, что он чувствовал, что да, я с виду мягкая, я поддаюсь, но он чувствовал во мне, конечно, стержень. И он часто мне говорил: "Я даже не понимаю, как с тобой играть". Он такой игрок был, такой шахматист. Так вот. Он меня просчитать не мог. И действительно, у него не получилось. Он там мыслил какими-то достаточно банальными категориями, что сейчас вот всё отниму, всё заберу, детей ей вот в руки и куда она денется? Ну, не на ту напал. Забирай всё, я пошла. Вместе с детьми. Справлюсь, выживу. Вот так. Совершенно не жалею! (смеётся)

А что вы делали целый год или полтора?

Полтора.

Полтора.

Ой, я зажила замечательной счастливой жизнью. У меня рядом были мои дети, мои родители, бабушка. Потом привычная обстановка детства. Та квартира, в которой я выросла. Это мой родительский дом в Аткарске. Я практически не выходила на улицу, потому что у меня на это даже времени не было. Ну и, собственно говоря, как-то странно мне было. И, наверное, людям. Особенно детям ,подросткам, для которых я артистка из телевизора, а я почему-то в городе Аткарске хожу туда-сюда, в магазин, на базар и т.д. И я как-то старалась таких вещей избегать. Поэтому я занималась домашними делами, занималась детьми. И, собственно говоря, на расстоянии организовывала все свои юридические какие-то проблемы, утрясала. Это развод, расторжение моих многочисленных контрактов с бывшим супругом рабочих. Вот так прошли мои полтора года. Но очень счастливо. В бытовом смысле это, конечно, было ужасно, потому что мы жили вшестером в двухкомнатной квартире. Сейчас вспомнить – это вообще невозможно. Но, что называется, в тесноте, да не в обиде. Ведь рядом со мной были мои любимые и любящие меня люди. Мне было очень комфортно.

Вы думали о будущем тогда?

Я думала о будущем. Я знала что мне нужно сейчас пройти вот этот период времени. И я абсолютно правильно сделала, что уехала из Москвы. Потому, что там бы мне покоя не дал бы ни мой бывший, ни журналисты. А здесь я была на расстоянии. Ну кто-то смог доехать – вот, доехал. Что-то там, сидя в кустах, сняли однажды меня на балконе, я там детей встречала. Что-то такое. Каждый же день не будешь дежурить где-то там в Саратовской области. В Москве, конечно, всё это проще. И потом, в Аткарск многие газеты не доходили даже. Так что мои дети – они уже на тот момент в школе учились, двое из них – они тоже были в достаточно спокойной такой обстановке. Вот там этой всей шумихи, которая была в Москве, там этого всего не было. Там как-то вот эпизодически доходила информация и всё. И вот мы пересидели, я как раз утрясла все свои юридические вопросы. Я знала прекрасно, что у меня всё будет, у меня голова на плечах есть и голос у меня никто не отнимал. И я человек работоспособный, целеустремлённый. Я знала, что всё у меня получится. У меня было огромное количество предложений. Я честно, искренне говорю: я не хотела вообще связываться с шоу-бизнесом больше.

Но вам звонили всё время?

Мне звонили, ну конечно. Ну кто же... Все готовы были нажиться на такой ситуации. Ой!.. Желающих было более чем. Все понимали: ага, громкий развод, сейчас мы тут быстренько... Готовы были. "Давай альбом запишем! Тебе ничего не надо. Мы сейчас прямо... Ты можешь в Саратове записать голос в студии. Ты материал отберёшь и то, что тебе понравится, мы отработаем. Ты скажешь, что тебе как... Тебе надо только приехать в Саратов, записать голос – и всё! И мы продадим, заработаем бешенные деньги". Говорю: "Ребята, да мне это не надо. Вы то, не понимаете?" И были предложения по театру. Я бы тоже на это согласилась, потому что антреприза, это тоже, имя сейчас вот на слуху, развод и всё... Даже мы уже начали какие-то репетиции. А потом у меня появился телевизионный проект. Очень интересный один тележурнал женский. Я должна была стать его ведущей. И мы даже сняли пилотный выпуск. Очень интересный, кстати, удачно было. И дальше мы с этим материалом пошли на канал с продюсером. Получили предложение, одобрение некоторых. В общем, какие-то там были заминки просто чисто технические. А жить начинать нужно было просто уже вот... Нужно было, чтобы это решение было принято вот сегодня. А тут уже месяц тянется, два, три. Вот, называется, что ни делается – всё к лучшему. И вот пока эта история с телевизионной программой тянулась, я приехала в Москву в очередной раз для решения каких-то своих вопросов юридических, и вот ту мне звонок от одного продюсера, вот тут мне звонит Пригожин и вот как-то так всё сразу закрутилось-завертелось.

Вы выбирали между продюсерами или как?

Я выбирала.

Пригожин приглянулся.

Да, да, да. Я сейчас не буду называть имя того продюсера. Очень известный, очень талантливый человек! Я с ним должна была встретиться на следующий день. Потом звонит мне Пригожин и говорит... Это через моего юриста, у нас общий юрист оказался. И говорит: "Можем встретиться?" Я говорю: "Если встречаться, то только сегодня" Потому что завтра у меня встреча уже с другим человеком. И вечером я уезжаю опять домой, к детям. И мы встретились. Я потом уже не поехала ни на какую другую встречу с другим продюсером. Я не знаю, что это – судьба или что это такое. Вот почему у меня сердце ёкнуло и я поняла, что я хочу работать именно с ним мне как-то всё просто, ясно. Он как-то умеет сразу сократить дистанцию в общении, вот моментально! У меня было ощущение, что я его знаю тысячу лет. Как-то он мне так просто всё разложил: я хочу вот это, у тебя будет вот это, мы вместе пойдём вот туда, будем делать то-то и то-то. Конечно, я ещё как-то испытывала некое недоверие всё-таки. Поэтому я пришла на вторую встречу уже с юристом и сказала: "Я уже стреляный воробей, меня уже так просто не взять". (смеётся) И мы вместе стали вырабатывать контракт наш, работать над юридической стороной дела. А поскольку люди все эмоциональные же очень, Пригожин говорит: "Нет, не будем ждать, пока контракт наши юристы подпишут! Давай мы уже сейчас, сегодня начнём работать". И м так вот с ним начали работать, ещё не дожидаясь официального подписания нашего соглашения. Вот так.

С тех пор вы вместе вот сколько я вас вижу. Вы не расстаётесь вообще?

Нет, никогда. Во-первых, у нас действительно общие какие-то цели, задачи. У нас общая работа. Наверное, можно было как-то устроить жизнь таким образом, чтобы я в одну сторону, а он в другую. Но это уже мало похоже на семью. Знаете, первое время мы действительно пытались так, что он какое-то время на неделе уезжал в Москву, там решал какие-то вопросы. Но потом понял, что он просто не может физически ни работать, ни есть, ни спать. Что всё равно то время абсолютно выброшенные, абсолютно бесполезно потраченное. И ему физически становилось до такой степени плохо, что вызывали "скорую помощь" и всё. У него какие-то эти были приступы. Думали, что у него что-то с сердцем. Я не знаю, что. Абсолютно здоровый человек. Он говорит: "Нет, я уже так больше не буду. Я буду лучше ездить. Потому, что дома мрачный сон отгоняю, думаю, что со мной что-то там случилось, что я попал в какую-то ситуацию. Особенно если самолёт, ещё что-то". В общем, человек абсолютно терял покой. Поэтому решили, что уже лучше будем ездить вместе. (смеётся) Конечно, иногда это утомительно. Все спрашивают, все задают такой вопрос. Утомительно в каком смысле, объясню. Поскольку человек работает всё время, он всё время на телефоне. Мы просим нам предоставлять, конечно, гостиничные номера двухкомнатные, чтобы были возможность куда-то изолироваться просто. Куда-то спрятаться. И потом, у меня тоже есть какие-то свои дела. Я тоже должна послушать что-то, порепетировать, о чём-то подумать, что-то поучить. А это просто нон-стоп у нас вот так вот по телефону разговор. Конечно, тяжело. Он разговаривает же не просто потому, что ему хочется разговаривать. Он тоже решает рабочие вопросы. Сейчас вообще, кажется, время виртуальных офисов. Совершенно необязательно находиться физически вот в каком-то одном конкретном месте. Сейчас кругом и всюду Интернет.

У вас шестеро детей на двоих. Какая вы мама?

Наверное, лучше у детей спросить, какая я мама. (смеётся) Они точнее ответят. Мне кажется, что я мама в меру строгая, справедливая, требовательная.

С таким взглядом, как вы сказали "справедливая"...

Требовательная. Я как-то привыкла требовательно относиться к себе всю жизнь. И поэтому того же самого, такого же отношения жду к себе от своих детей. Но если у них этого не хватает, значит, приходится требовать мне. (смеётся) Иногда.

Но двое старших уже совсем взрослые.

Ну да, уже взрослые.

И как они? Отдельно от Вас живут сейчас?

Анютка временно живёт отдельно от дома. Во-первых, это у нас такой пробный шаг. У нас сейчас ремонт в квартире глобальный. Стройка такая. Стройка века, которая, как всегда, затягивается. И, в общем-то, мы сейчас переместились в съёмную квартиру в этом же доме. Но, к сожалению, не нашлось квартиры с нужным нам количеством комнат. В общем, на Анютку не хватило. Она давно мечтала, конечно, пожить одна. И вот она с подружкой из этого же нашего дома говорят: "Мы хотим снять квартиру поближе к институту". – "Ну, попробуй". На самом деле, это очень хороший, действительно, такой вот момент. Опыт, проверка. Потому, что она занимается ещё какими-то своими бытовыми вопросами, она сама себя обслуживает. И учёба у неё занимает вообще львиную долю времени. Она с утра уходит и ночью приходит. Не знаю, когда она справляется со всем остальным. Это такая хорошая школа жизни. Я думаю, конечно, что когда мы отремонтируем квартиру, я надеюсь...

А где она учится?

Она учится в Щукинском институте. Театральный. Я надеюсь, что когда мы построим всё-таки квартиру, она к нам вернётся. Я на это надеюсь. А может быть, так войдёт во вкус, что скажет: "Родители..." (смеётся)

А старший сын за рубежом где-то учится?

Старший сын Артемий заканчивает школу сейчас, в этом году. Будет поступать в университет. Он учится в Швейцарии, в Женеве. Но отдала его не потому, что мне очень хотелось, чтобы ребёнок получил вот именно зарубежное образование. Вот отдала лишь потому, что он абсолютно не учился в России. Ну совершенно. Он отказывался учиться. Он вообще пропускал уроки, он отвратительно себя вёл, он постоянно влипал в какие-то школьные истории. Я понимала, что просто я теряю контроль над ребёнком. Я не знаю, что делать. Мне казалось, что его надо в какое-то Суворовское училище, там, где вот прямо строгие правила. До Суворовского надо было ещё 4 года ждать. Когда ему исполнилось 11 лет, мы решили отдать его в лагерь на базе этой школы. В летний лагерь на две смены. Ему там так понравилось!.. Я говорю: "Тёма, хотел бы ты там учиться?" Он говорит: "Очень". Я могу сказать, в чём преимущество этой системы. Ну, помимо того, что все предметы всё-таки носят прикладной характер. У нас очень часто предметы, насколько бы полно они не преподавались, они носят достаточно характер абстрактный. Чисто теоретический. А там всё как-то вот к месту. Ты понимаешь, куда это можно применить в жизни. Но главное преимущество в том, что там очень такой жёсткий контроль над процессом обучения. Ты не можешь не выучить домашнее задание, ты не можешь пропустить школу. Ты просто этого не можешь сделать! Тебе там посчитают каждый пропущенный час. Да, они дают там какой-то количество...

Палочная система какая-то.

Да, очень правильная система. Они там подсчитывают, даже если по болезни пропустил какое-то количество часов, они тебе посчитают это всё.

Продовження
28 лютого, 15:20
(Продовження 2)

ВАЛЕРІЯ В ГОСТЯХ TKACHENKO.UA

Вам это нравится?

Мне это очень нравится. Потому, что вдруг мой ребёнок стал совершенно другим!.. Он стал нацелен на учёбу, он усвоил какие-то совершенно другие принципы, какие-то другие постулаты. Он понимает, что вот он должен сначала выучиться. И от того, насколько хорошо он будет учиться, будет зависеть его дальнейшая карьера. У нас же как-то в 90-е всё сместилось. Ты учишься, не учишься – какая разница! Вон, не учишься – все эти торгаши, все эти рыночники уже стали миллионерами. И ничего. К сожалению, очень многие дети сегодня так думают: "А зачем мне учиться? Я буду бизнесменом". Как будто для этого учиться не надо. Имеется в виду торгашом. А там как-то вот всё по-другому. И у него как-то всё стало на свои места. Когда мы уезжали на каникулы, я говорю: "Тёма, давай вернёмся на 2 дня позже". Потому, что хочется как-то вместе провести какой-то период. "Ты что, не понимаешь? У нас же там это всё посчитают!" Или ребёнок болеет когда, он всё равно идёт в школу. "Зачем идёшь-то? Несколько дней-то посиди дома". Он говорит: "Я не могу. Я лучше полежу там на парте. Ты же не понимаешь, сколько мне потом придётся догонять. Мне же так будет тяжело!" Вот такая степень ответственности. И это происходит с моим ребёнком, вот на глазах! В течение, там, пары лет. И сейчас, конечно, вот, он гордость школы. Вот, такой мальчик.

А младший живёт с вами?

Младший живёт с нами. Они просто все очень разные. У Сеньки никогда не было таких проблем в школе. И потом, он с малых лет проявил себя как очень одарённый ребёнок в музыкальном смысле, в музыкальном плане. Ну а где как не в Москве учиться музыке. Он играет на фортепиано. Сейчас занимается с блистательным педагогом, Валерием Владимировичем ???, профессором консерватории. В общем, он, конечно, сориентирован уже на профессию пианиста. Уже сегодня, сейчас. Я понимаю, это, конечно, хорошо 0 в детстве уже практически приобретёт профессию. Он уже в свои 13 лет играет на очень крепком уровне. А когда ему будет 17, можно сказать, что профессия за плечами. Если захочет заниматься чем-то другим, всегда успеет. Потому, что он растёт очень таким разносторонним ребёнком. И спортом занимается очень активно. Он вообще не ботаник. Он и за котировками акций следит, что-то там бизнес его интересует. (смеётся) Ну как-то, мне кажется, что он не пропадёт в этой жизни. (смеётся)

Почему Вы встали увлекаться йогой?

Да случайно как-то к этому пришла. Мы отдыхали в Америке и пошли просто на какой-то фитнес. Нужно было чем-то заниматься. Вечно же куда-то всё бегаю. И пошли на занятие йогой, мне просто было любопытно. Мне очень понравилось. И потом уже позже я купила видеопрограмму с йоговскими этими упражнениями.

Вы без учителя занимались?

Начала сначала без учителя. И, слава богу, я себе не навредила. А могла бы. Потому, что я точно выполняла. Я гибкая, у меня всё получается. Я делала всё, что видела на видео. На самом деле, я всё делала технически неправильно. И пару лет спустя встретилась с преподавателем школы йоги ???. И вот тут меня снова вернули к основам, потихонечку, понемножечку уже...

А чем эта йога отличается от...

Это тоже, фактически, та же хатха-йога. Но главная особенность этой йоги в том, что она носит терапевтический всё-таки характер и основной акцент делается на правильности выполнения асан. На технически абсолютно верном выполнении. Главный принцип – не навредить. Поэтому я всем и каждому просто рекомендую именно этот вид йоги. Потому, что если у человека не получается сделать позу так, как это делают йоги, это совершенно нормально, потому что они живут в другом климате, они едят другую еду, у них другие тела, более мягкие. Чем севернее люди живут, тем они более жёсткие. Поэтому не нужно стремиться к этому же. Важно само продвижение в практике. Йога вообще фантастическая вещь. Многие превратно понимают, говорят: "А, ты йогой занимаешься! Вот это – сел..."

Но это же нужно полтора-два часа минимум.

Полтора часа вот я занимаюсь. Да, полтора часа. Ну, если я нахожусь в каком-то режиме гастрольном, не всегда, конечно, мне удаётся каждый день заниматься по полтора часа. И часто, вот, у меня есть 40 минут – я позанимаюсь. Если я даже нет сорока минут, я всё равно сделаю хотя бы какие-то асаны, хоть что-то сделаю. Ну и помимо йоги... Я стараюсь, в общем-то, варьировать физическую нагрузку. И я могу ходить в тренажёрный зал, если вот сегодня нет возможности йогой заниматься. Особенно, на отдыхе, например. Когда вместе со мной вся семья, когда все ведут такой активный образ жизни, ну что же я одна буду заниматься йогой. Я хочу, чтобы все вместе. Мы вместе все идём в спортзал, вместе бегаем или ещё что-то.

Валерию можно застать на кухне?

Можно. Но редко. (смеются) Просто я не так часто бываю дома. А уж когда бываю, мне кажется, что я могу пользу больше принести в чём-то другом. Хотя я очень хорошо готовлю, как говорят мои близкие. Но мне как-то жалко на это времени. А вот на отдыхе, когда мы летом уезжаем в наш дом – у нас в Москве дачи нет, у нас есть дача в Швейцарии – вот там у меня есть время свободное, там я готовлю.

У вас была попытка мощно выстрелить на Западе года 2 назад. Чем это закончилось?

Она закончилась попаданием в хит-парады многие. Закончилась потрясающим опытом, который мы приобрели, работая с большими музыкантами, продюсерами, композиторами. Это был какой-то очень интересный, насыщенный этап моей жизни, абсолютно незабываемый. Но я не могу сказать, что закончилось. Потому, что, скажем, тот период действительно уже... Мы пошли вперёд. Это было 2 года тому назад. Можно было всё это продолжать, но для этого нужно было находиться там, в Англии. Конечно, легко это делать людям юным, у которых ещё нет детей, полная свобода, ответственности никакой не несут и занимаются только собой. У нас была очень хорошая команда там – единомышленников, которые верили в меня и считали, что вообще нам успех обеспечен и гарантирован, что вообще ничего придумывать не надо. Я артист опытный, у меня есть своя история сложившаяся, и имидж мне не надо придумывать, у меня уже всё есть. Сама жизнь уже сама всё сформировала. Но для этого действительно нужно было жить в Англии. А я этого себе позволить не могла. Во-первых, у меня не было каких-то спонсоров, которые могли бы мне позволить такой, знаете, эксперимент в отрыве от работы. А с другой стороны, я просто не могла разрушить жизнь своих детей. Просто взять вот так вот, всё перевернуть, взять их с собой, просто потому, что мне захотелось какого-то эксперимента. Я – человек, в общем-то, достаточно разумный и взвешивающий эти вещи.

Чем западный шоу-бизнес отличается от постсоветского?

Там, на самом деле, как-то всё определено, там всё понятно, там всё очень жёстко. Там, наверное, меньше вкусовщины. Вот так скажем. Там как-то вот есть определённые правила, по которым люди играют. То во всё так.

Меньше субъективизма.

Да, меньше субъективизма. И люди занимаются грамотно: каждый сидит на своём месте и каждый отвечает за конкретный участок. У нас всё не так. У нас всё вроде похоже, а почему-то работает вообще всё кувырком. Много, конечно, общих моментов. Мы все живые люди. Раньше мы всё-таки идеализировали ситуацию, положение дел там. Нам казалось, что они делают всё лучше и работают они лучше. Нет, там просто всё организовано как-то правильнее как-то с самого начала. Может у нас ещё такой период, может, мы ещё болтаемся эти 20 лет. Как освободились, так всё ещё не можем стать на ноги. Может, у них так тоже было когда-нибудь. (смеётся) В 20-30-е.

А что в нашем шоу-бизнесе вам не нравится?

Мне не нравится категорически вот, действительно, вкусовщина, о чём мы говорили. У нас совершенно нет места творчеству. Там тоже немного места сейчас творчеству. Потому, что сейчас, если выстреливает проект, они делают на него похожий, делают клоны для того, чтобы зарабатывать деньги. Не самые сладкие времена сейчас у шоу-бизнеса во всём мире. Понятно же, что раньше шоу-бизнес жил от...

От релизов?

От релизов. И в меньшей степени от концертов. Мы жили всегда от концертов. А сейчас с появлением Интернета, интернет-пиратства... Вообще, ситуация стала какая-то абсолютно неуправляемая, весь мир в шоке, там эти компании все разоряются. Всё сложнее и сложнее выживать. Получается так, что западные артисты теперь тоже живут практически только от концертов. А мы говорим: а для нас ничего нового. Но всё равно, у нас ещё меньше места для творчества. Вот можно записать что-то такое интересное, очень оригинальное, но этому нет места в медийном пространстве. Ты даже не понимаешь, где это можно показать. И очень часто программные директора тех или иных радиостанций, компаний, говорят: это народ слушать не будет. Ну а почему вы решили за народ? Может быть народу именно этого сейчас и хотелось бы. Всё равно должны быть какие-то возможности песни нестандартные размещать. Потому, что действительно, всё, что мы слышим в плейлистах основных радиостанций, – это как, знаете, действительно одна большая песня. И получается, нам самим приходится тоже идти на какие-то такие компромиссы. Получается, если ты хочешь, чтобы тебя крутили на радио, ты должен всё равно делать обёртку какую-то плюс-минус такую удобоваримую. Вот этого не хочется. Хочется каких-то экспериментов. Учитывая, что место для экспериментов остаётся только в своих собственных концертах, в своих концертных программах.

Вы сейчас тренер "Голоса страны". Вы участвовали в подобных проектах в России. Чем этот для вас отличается от, если не похожих, то схожих конкурсов?

Здесь как-то всё так жёстко. Вот с самого начала жёстко. Вот эти слепые отборы, вот эти слепые прослушивания – это же какой-то кошмар. Вот я просто каждый раз по ту сторону. Я же всё-таки артист. И я не представляю. Наверное, я, может быть, и не справилась бы. Вы представляете – просто петь в никуда! Стулу! (смеются) Да? Не видеть реакцию, не чувствовать... Ну зал – понятно. Но ты понимаешь всё равно, что данная ситуация зависит вот от этих вот кресел, которые к тебе не поворачиваются почему-то. Страшно вообще. Но, с другой стороны, справедливость в этом какая-то высшая есть, что, да, цепляет только голос. определяешь человека, вот, нравится тебе голос или нет, поворачиваешься – ну да, может быть, у человека не такие длинные ноги, какие сейчас, может быть, требуются. (смеётся) Или, там, возраст не юный. Ну и что? А если он личность, если у него великолепный голос. И потом, тоже есть свой плюс, конечно.

Но вы же выбираете тоже нестандартно. Вот вы сейчас говорили о том, что программные директора что-то выбирают. Но глядя на ваш выбор, не скажешь, что они такие шоу-бизнесовые. Очень часто такие достаточно спорные.

Я шла просто от сердца. Наверное, поэтому здесь сидят 4 тренера. Тренеры приглашаются, наверное, по каким-то параметрам. Значит, доверяют какому-то нашему вкусу, опыту и т.д. Поэтому да, я выбираю то, что нравится мне. Это может кому-то не нравится, безусловно. Со мной может быть кто-то не согласен. Но я это делаю абсолютно искренне. И я не задумываюсь о коммерческой точке зрения, правда. Может быть, я не права. Но это дело продюсеров, это дело людей, которые там что-то считают, калькулируют и т.д. Я всё-таки за творчество и за творчество на этом проекте. Я получаю огромное удовольствие от общения с творческими людьми. И вы знаете, как проявляются вообще характеры, люди на самых разных этапах проекта. Нужно уметь проигрывать. Очень многие проигрывать не умеют. И тем самым они отрезают путь и возможности для себя в будущем.

Чему-то научиться.

Во-первых, чему-то научиться. Потому, что действительно очень часто, если ты понимаешь, ты учитываешь, почему ты проиграл – да? Ты же пошёл почему-то к этому тренеру. Значит, ты ему доверяешь. Значит, если ты неспособен от него услышать какие-то замечания и принять это к сведению или просто для своего же дальнейшего роста, значит, не получится ничего в жизни. А просто "Я самый великий, я непонятый гений!", хлопнуть дверью и уйти – это не выход. Потому, что мир очень тесный. Мы все вращаемся плюс-минус в одной какой-то сфере. Мы знаем все друг друга. И неважно, получилось на этом конкурсе не получилось – в любом случае, мы понимаем, что этот человек очень яркий, интересный, талантливый. При какой-то ситуации – "Ой, а вот был исполнитель!" или "Была артистка вот такая! Давайте её куда-то..." Вот здесь нужно уметь правильно реагировать. Конечно, это сложно, я понимаю! Это ж каждый, кто идёт, он идёт ха победой. Но я вчера была очень признательно вот тем, кто реагировал с пониманием, просто вот по-человечески. "Как же вам тяжело!" Ну правда тяжело. Потому, что порой даже при прочих равных каких-то условиях вот ты понимаешь, что вокально абсолютно равные исполнители. А всё равно выбор-то должен быть сделан. Вот как выбирать? Уже выбираешь на уровне каких-то более тонких материй. Т.е. вот а что, вот как? Вот не от каждого исполнителя бегут мурашки. Я могу так умозрительно понимать – да, здорово поёт человек, да, хорошо. Отлично, профессионально. А вот мурашки у меня бежали не каждый раз. И вот когда это происходит, значит, какой-то нерв, что-то там цепляет, чем-то получается зацепить у человека. Это дорогого стоит.

Как Валерия отдыхает?

Для меня самое главное, начало отдыха – это выспаться хорошо. Всё. Когда я высыпаюсь, самое главное для меня – сменить просто вид деятельности. И если у меня нет концертов, я дома, значит... Я не умею лежать на диване. Вот у бабушке моей 98 лет. Она до сих пор этого не делает. Она не отдыхает днём. Она не ложится.

А что она делает?

Она сидит читает. Наверное, в её возрасте можно сидя задремать уже. Но у неё нет привычки днём отдыхать. Она ложится достаточно поздно, она ложится в 12, в час. Она встаёт не по-стариковски, не в 5 утра. Она встаёт, там, в 9 часов утра. У неё какой-то такой вот ритм жизни. Такой всю жизнь. И я могу сказать, что я, наверное, унаследовала это качество – я не умею лежать. Я не умею ничего не делать. Мне так жалко времени! Когда у нас выходной какой-то, я обязательно его забиваю какими-то делами. Мало того, что у меня какие-то тренировки постоянно, я могу назначить вообще две тренировки каких-нибудь разных, Пригожину не сказав, потому что он скажет, что я сумасшедшая. Какие-нибудь уроки – английский, французский. Всё, забиваю себе день. Дети всё равно тоже в школе, где-то там на занятиях. И до вечера я знаю, что я могу себе день плотненько забить. Он говорит: "Ну и что это у тебя за отдых такой?" Но мне так нравится. Ну правда нравится! я это вот искренне говорю. Он вообще не понимает меня.

Т.е. чисто женского – пойти по магазинам – такого нет?

Я вообще... Вот для меня это часть работы. Правда. Это настолько утомительно для меня. Я ненавижу мерить вещи. Я воспринимаю это как, знаете, такое бремя. Вот надо идти, потому что надо уже поехать сейчас куда-то, потому что надо там что-то обновить, сейчас вот новый сезон. Это вот самое ненавистное, что только можно придумать. Но мне Йося очень помогает в этом. Он с такой радостью, он так вдохновляется, когда он видит что-то красивое на мне. "Вот ещё это померяй". Я ругаюсь с ним и говорю: "Я не могу! Не хочу!" "Вот что, тебе жалко, что ли? Вот это ещё, вот это!" Он бегает вокруг меня с фотоаппаратом снимает и говорит: "Ещё вот это давай и вот это. Нет, вот это хорошо". Ну вот я только с каким-то нажимом, можно сказать, совершаю шопинг. Я в этом смысле ненормальная женщина. (смеются)

Спасибо! У нас в гостях была ненормальная женщина, настоящая гордость российской эстрады Валерия. Спасибо, что были с нами!

Спасибо большое!

Это было "Tkachenko.ua".

20 грудня, 17:01

ЛАМА ОЛЄ: КІНЦЯ СВІТУ НЕ БУДЕ!

"Ми проживемо значно довше 2012 року. Усе не може отак закінчитися у світі занадто багато різних енергій" – запевнив Олександра Ткаченка Лама Олє Нідал. Тож кінця світу не варто чекати і боятися, це швидше сигнал до переосмислення власного способу життя та цінностей – про це блог Олександра Ткаченка на сайті tkachenko.ua

Відтепер Генеральний директор 1+1 обіцяє щотижня писати власні колонки. На сайті уже можна повністю подивитися останню з записаних програм tkachenko.ua Після переїзду офісу групи компаній 1+1 на Хрещатику розібрали студію, тож це остання розмова Олександра Ткаченка в старому форматі.

Оле Нідал про кінець світу, про безстрашність та небезпеку, про наркотики і способи медитації – на сайті tkachenko.ua

Олє Нідал – чи не єдиний європеєць, що має кваліфікацію лами та майстра медитації. У 1968 році він став першим західним учнем глави школи Карма Каг'ю тибетського буддизму Г'ялви Кармапи XVI. З 1973 року Оле Нідал багато подорожує, читає лекції та вчить медитації. Він відкрив понад 630 буддійських центрів по цілому світі. Школа Карма Каг'ю належить до рівня Алмазного шляху, однієї з чотирьох головних шкіл тибетського буддизму.

5 березня, 14:19

СЬОГОДНІ В TKACHENKO.UA КСЕНІЯ СОБЧАК

Сьогодні в tkachenko.ua ексклюзивне інтерв'ю Ксенії Собчак, яке відбулося за день до виборів російського президента.

Колись епатажна світська левиця та телеведуча, а нині незалежна журналістка Ксенія Собчак, розказала про свої політичні погляди, зв'язки з Кремлем та сімейні негаразди. Вона вдячна Володимиру Путіну за підтримку батька, але це не заважає їй брати участь у мітингах опозиції та писати критичні статті.

Ксенія розповіла Олександру Ткаченку, що скандальний образ телеведучої вона залишила позаду, і зараз воліла б працювати виключно в серйозному жанрі політичної журналістики. Поскаржилася, що на російському телебаченні її прагнуть бачити виключно в розважальному форматі, а програми, які їй по-справжньому цікаво робити, закривають. Ксенія докладно розповіла про шляхи можливого розвитку Росії, і навіть назвала ім'я наступника Володимира Путіна. І це не Михайло Прохоров.

До Києва російська зірка приїжджала не тільки "за палатками", як вона написала у своєму Твіттері, і не для інтерв"ю. Тут вона знайшла найкращого вчителя йоги. Перш ніж заїхати в готель, Ксенія побувала на занятті в Андрія Сідерського. Собчак щодня займається йогою, яка не лише тримає її тіло в хорошій формі, але й загартовує дух, дозволяє відчувати життя "тут і зараз".

Що посварило подруг Собчак та Канделакі? На яку тему Ксенія принципово не розмовляє з матір"ю? Навіщо Собчак зняла пародію на агітаційні ролики Путіна?

Чому Ксенія Собчак почувається "товстою та бідною"?

Не пропустіть відверту розмову в студії tkachenko.ua сьогодні о 23:15 на 1+1.

2 грудня, 10:37

ПІД ЧАС ПРОГРАМИ ЕПАТАЖНИЙ ШНУР ЛИШЕ ДВІЧІ ВЖИВ НЕЦЕНЗУРНІ СЛОВА

Тільки-но записали інтерв'ю з лідером гуртів "Ленінград" та "Рубль" Сергієм Шнуровим. Під час програми епатажний Шнур лише двічі вжив нецензурні вислови.

Перший пролунав у відповіді на питання про ставлення до грошей. Сергій зізнався, що востаннє відчував їх брак років в 12, коли хотів купити скейт. Друге експресивне слово стосувалося російського шоу-бізнесу. Згідно норм телебачення, ці два міцні словечка доведеться в ефірі "запікувати".

Шнуров пишається, що не має закінченої вищої освіти, бо вважає, що людина з дипломом – це вирок: "Человек с дипломом, в некоторой степени лишает себя вариативности будущего. Я за непредсказуемое развитие событий".

Дивіться ефір 5 грудня, о 23:25.


16 листопада, 13:02

21 ЛИСТОПАДА ГІСТЬ TKACHENKO.UA CИН ВОЛОДИМИРА ВИСОЦЬКОГО – МИКИТА.

За тиждень до прем`єри фільму "Висоцький. Спасибі, що живий" у студії tkachenko.ua cин Володимира Висоцького – Микита. Стрічка вийде в прокат 1 грудня. У фільмі йдеться про 5 днів з життя великого поета та співака, коли в 1979 році на гастролях він переніс клінічну смерть. Микита Висоцький є автором сценарію фільму.

Відверта розмова про фільм, особистість Володимира Висоцького, та як воно – бути сином легенди - 21 листопада о 23:25.

16 листопада, 13:02
НАСТУПНИЙ ЕФІР 7 ЛИСТОПАДА!

Програма tkachenko.ua не вийде в ефір 31 жовтня через зміни в програмній сітці. Не пропустіть наступний випуск уже 7 листопада. Нагадуємо, що гостем програми буде геніальний український музикант Святослав Вакарчук.
7 грудня, 13:24

ЄВГЕН ГУДЗЬ: МЕНЕ ПІДБАДЬОРЮВАТИ НЕ ТРЕБА, Я ВЖЕ ДОСИТЬ-ТАКИ "ПІДБАДЬОРЕНИЙ"

12 грудня, у понеділок, гостем програми tkachenko.ua стане лідер найбільшого мультинаціонального музичного гурту світу Gogol Bordello - Євген Гудзь. Епатажний музикант, ді-джей і актор народився в Києві, в 90-х виїхав до США і заснував музичний колектив, який грає суміш балканських, циганських та українських мелодій. Гудзь співає на суміші російської і англійської, дружить з Мадонною і виступає на модних дефіле.

У розмові з Олександром Ткаченко соліст Gogol Bordello розповів, що останніми його визнали саме рідні країни - Росія і Україна. "Колись я розповів про це Еміру Кустуриці, і він відповів, що в Сербії його визнали тільки після 2-ї перемоги на Каннському кінофестивалі".

Дитинство Гудзь провів на Оболоні - Євген називає цей район київським "Бронкс". Разом з друзями він грав у депо Оболонського метро, фарцевал пластинками і журналами, прогулював школу. Однокласники - до цих пір найближчі друзі Євгенія.

На сцені гість tkachenko.ua п'є вино - щоб заспокоїтися. "Горілка - бадьорить, а мене підбадьорювати не треба, я вже досить-таки підбадьорений", - зізнається Гудзь. Музикант з 16 років знайомий з Олегом Скрипкою, вважає, що найбільший вплив на його творчість справила група "Sonic youth", співає кілька пісень Висоцького і за багато чого вдячний своєму батькові. "Він був феноменальною людиною, з дуже сильними артистичними даними. Його вся Оболонь знала, часто з Боярським плутали. Він міг на гітарі зіграти весь "Jesus Christ, Super Star".

Про Мадонну Гудзь говорить з великою повагою. "Я багато чому у неї навчився. Наприклад, до того як шанобливо вона ставиться до всіх колег-музикантыв. Або тому, як щиро вона може фанатіти від чогось". У програмі tkachenko.ua Євген Гудзь багато співав, розповідав про Бразилію і Нью-Йорк, свій перший музичний колектив "Уксуснік" та багато іншого.

Відверта розмова Олександра Ткаченка з Євгеном Гудзем в ефірі у понеділок, 12 грудня, в 23.25 на телеканалі 1+1